Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

високим рівнем етнічної мобілізації, офіційна політика була зовсім іншою. У колишній австрійській Північній Буковині румунський режим, що дедалі більше набував рис диктатури, запровадив обмеження на культурну та політичну діяльність українців, жорсткіші за ті, які запровадила польська влада в Галичині. Окрім аграрної реформи, що сприяла переселенню румунів та отриманню ними землі за рахунок українських селян, уряд здійснив культурну румунізацію українців, розглядаючи їх як румунів, які чомусь забули рідну мову. Румунська стала єдиною мовою управління та освіти в Північній Буковині, і навіть православну літургію мали служити румунською замість церковнослов’янської мови.

Румунський режим був, м’яко кажучи, непопулярним серед українців, які шукали альтернативні ідеології та політичні партії, що представляли б їхні інтереси. Якщо Південна Бессарабія була більш відкритою для комуністичної пропаганди, то Північна Буковина стала родючим ґрунтом для поширення націоналістичних ідей. Націонал-демократи, найбільша українська політична партія в Північній Буковині, намагалися розвивати культурні організації та відстоювати інтереси українського населення в парламенті. Вони мали певний успіх наприкінці 1920-х, але не могли змінити політику уряду в цілому. Це відчинило двері більш радикальним групам, у тому числі членам ОУН, які 1934 року сформували свій перший осередок у Північній Буковині. Націоналісти, більшість з яких були студентами, швидко стали популярними в Бессарабії та Мармарощині й видавали власну газету «Свобода», що мала 7 тисяч передплатників напередодні її заборони румунською владу 1937 року. Репресивні заходи проти націоналістів, запроваджені того року, змусили їх піти в підпілля, де організація зустріла початок Другої світової війни.

У 1920-ті й на початку 1930-х років комуністи виявилися більш ефективними, ніж націоналісти, перетнувши ще один європейський кордон — у Чехословаччині. Розпад колишньої монархії Габсбургів застав приблизно півмільйона українців у Закарпатті, що належало до угорської частини імперії у той момент, коли вони ще не встигли вирішити, ким вони є — росіянами, українцями чи окремою етнічною групою під назвою «русини». Закарпатці зустрілися з тим самим вибором, що й галицькі русини у другій половині XIX століття, але тут цей процес вимагав набагато більше часу й зусиль. 1919 року регіон добровільно приєднався до новоствореної панслов’янської держави — Чехословаччини, де дістав назву «Підкарпатська Русь». Чехословацький уряд, хоча й ставився спочатку нейтрально до питання місцевої ідентичності, у кінцевому підсумку підтримав розвиток політично нейтральної русинської орієнтації. Це був крок уперед у порівнянні з австро-угорськими часами, коли Будапешт намагався мадяризувати місцеве населення. Прага також підтримувала економічний розвиток регіону, що являв собою сільську глибинку, даючи лише 2% загальнонаціонального промислового виробництва. Однак, як і Польща та Румунія, чехословацький уряд надавав більшість адміністративних посад у регіоні не українцям, а етнічним чехам та словакам і підтримував програму переселення до регіону, передаючи чимало земель колоністам.

При всьому цьому Чехословаччина була єдиною східноєвропейською країною міжвоєнного періоду, що не лише декларувала демократичні цінності, а й намагалася діяти згідно з ними. У випадку із Закарпаттям це означало вільні та справедливі вибори. З огляду на складну економічну ситуацію в регіоні, земельний голод серед селян і відповідне зростання соціальної напруженості, основну користь від демократичних свобод, наданих Прагою, здобули комуністичні й ліворадикальні партії: 1924 року комуністи отримали 40% голосів. Національний рух в Закарпатті був безнадійно розколотим. Прихильники трьох альтернативних версій української національної ідентичності — русофільської, українофільської і русинської — конкурували один з одним. Найсильнішими були русофільський та українофільський напрямки. Проукраїнське товариство «Просвіта» мало в регіоні 96 читалень, у той час як русофільське товариство імені Духновича — 192. Православна церква перебувала в руках русофілів, а українофіли намагалися взяти під контроль греко-католицьку церкву, традиційно доміновану проугорськими елементами. Новітня українська самосвідомість запізно прийшла на Закарпаття, але в 1920-ті роки саме вона стала найдинамічнішою політичною силою в регіоні, пов’язавши його з іншими українськими територіями — згуртованими проектом будівництва модерної української нації.

З усіх режимів, що контролювали українські землі в міжвоєнний період, лише комуністична влада в Москві дозволила надати українському національному проекту певну форму державності й підтримала розвиток української культури. Комуністичний проект українського національного будівництва мав широкий відгук як у Радянській Україні, так і в сусідніх східноєвропейських країнах з великими українськими громадами. Але націонал-комунізм як засіб вирішення українського питання зіткнувся з серйозними перешкодами на своєму шляху. У Східній Європі прихильники комуністичної України зустріли безліч перешкод: антикомуністичну, а також антиукраїнську політику місцевих урядів; опозицію основних українських партій, що шукали modus vivendi з існуючими режимами; і зростаючу конкуренцію з боку радикальної націоналістичної ідеології. Але головна причина провалу націонал-комунізму лежала в драматичних змінах у радянській політиці, що сталися в 1930-ті роки. Вони перетворили Радянську Україну, яку колись вважали «комуністичним П’ємонтом», на «комуністичні Помпеї»: виверження сталінського політичного вулкана незабаром перетворило на попіл надії, які українські національні будівники плекали щодо революційного режиму в Москві.

Розділ 21

СТАЛІНСЬКА ФОРТЕЦЯ

Двадцять першого грудня 1929 року Йосип Сталін святкував свій 50-й день народження. Ця подія відзначалася на державному рівні, не залишивши жодних сумнівів у Радянському Союзі чи за кордоном у тому, що після майже 10-річної боротьби між наступниками Володимира Леніна з’явився новий верховний лідер. За роки, що передували його тріумфу, Сталін перетворив другорядну посаду генерального секретаря партії на найвпливовішу в країні, використавши партійну машину для того, щоб узяти під контроль уряд та його репресивний апарат, представлений Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ) — такий собі евфемізм для позначення таємної поліції.

Ще ніколи до того в мирний час не залежало так багато від думок, дій та примх однієї особи. За своєю владою та впливом Сталін перевершив Леніна та кожного з його імперських попередників, у тому числі Петра І. Хоча було б помилкою пояснювати все, що відбувалося в Радянському Союзі, вказуючи лише на Сталіна (часто він лише реагував на події замість того, щоб їх ініціювати), немає сумнівів у тому, що Сталін та вузьке коло його помічників ухвалювали всі найважливі рішення того періоду. Більшість із цих помічників були під враженням влади й інтелекту Сталіна; з часом вони стали побоюватися піднімати голос усупереч думці свого лідера, чий культ особи неухильно зростав протягом 1930-х років. У їхніх очах Сталін був найкращою надією на виживання революційного режиму, який, як вони вважали, був зовні обложений капіталістичним Заходом, а всередині — загрожений селянством, яке становило більшість населення та мало, на їхню думку, дрібнобуржуазний менталітет.

У спеціальному випуску газети «Правда», що був виданий з нагоди ювілею Сталіна, численні статті, написані його вірними помічниками, прославляли його не лише як продовжувача справи, започаткованої Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом і