Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інтересна річ відбувається! Якби Іслам-Кермен був турецькою фортецею, то Конецпольський мовчав би — він вельми добре ставиться до турків, іноді навіть аж занадто. Козацькі посли якось сказали у Варшаві: коронний гетьман більше любить Османську імперію, ніж Річ Посполиту! А От коли Іслам-Кермен став фортецею кримців — тут уже Конецпольський почав наполягати на захопленні цієї фортеці. Щоправда, Дорошенко запитав: може, пан коронний гетьман видасть наказ про взяття фортеці? Конецпольський такий наказ видати відмовився — не хотів лишати слідів (бо так, як ото турецький фірман султана опинився в його руках, так і польський наказ гетьмана може опинитися в руках Баба-Алі!), але від думки стукнути лобами козаків і татар не відмовився. Дуже йому вона, ця ідея, до вподоби, вона керує мало чи не всіма вчинками славного коронного гетьмана…
Гетьман Дорошенко їхав степом і думав про те, чи вдасться йому умовити татар здати фортецю полюбовно, без пострілів та кровопролиття. Адже гарнізон принадобиться Шагінові в боротьбі з Кантеміром. А в тім, що ця боротьба ось-ось криваво розгориться у Криму, Дорошенко мав певність. Донесення козацького агента зі Стамбула не залишали ніяких сумнівів, що Туреччина на повну силу готується до розпалювання міжусобиці в Криму. А інтуїція підказувала гетьманові, що цього, 7136, а від дня Христового народження — 1628, року відбудуться головні події.
А вірний воїн гетьмана, завзятий сотник війська реєстрового і полковник війська нереєстрованого Андрій Закривидорога думав зовсім про інше.
Андрій думав про те, чому людське кохання вважається гріхом. Не було б кохання — не було б людства. Так який же це гріх?.. Просто в очі йому дивилися очі сестри Єфросинії.
Торік, коли вони, не пустивши на вкраїнські землі військ Бекіра-баші, поверталися до Канева, то заїхали — перед тим наробивши шелесту в Умані, що про нього було говорено навіть на сеймі, — до жіночого монастиря. Андрій скочив тоді з коня — й побачив радісні-радісні очі сестри Єфросинії. І такою ж радістю запалала й його душа. Хотілося йому підскочити до цієї жінки, обняти її, взяти на руки й понести в сад, — і щоб сад отой, осінній монастирський сад, раптом розцвів по-весняному! Але ж… Але ж цього не можна! Сестра Єфросинія належить одному Богові.
А він, грішний раб божий Андрій, хоче, щоб сестра Єфросинія — до чернецтва Галя Шлапаківна — належала не тільки Богові!..
І він сказав про це сестрі Єфросинії того ж таки вечора.
Стояли вони в саду, безсило опустивши руки, боячись одне до одного дотикнутися, і щось велике, святе й прекрасне витало над ними…
Почула це сестра Єфросинія і заплакала:
— Грішниця, грішниця велика я, Андрійку. Замолюю гріхи свої в монастирі цьому, а душею все одно грішу. Пісні складаю, сама того не бажаючи, — пісні не про славу Богову, а просто про те, що болить у душі. Не можна цього, гріх!..
— Ну, який же це гріх — пісня? — ніяк не міг погодитися Андрій. — Адже хтось її десь до нас іще придумав, і всі люди співають… Хіба ті, що склали її, хіба ті, що співають її, — грішники?
— Ті, що склали, весь гріх на себе взяли…
— Ні, щось тут не так, — заперечив Андрій. — Я спитаю в самого митрополита про це… А ще спитаю…
— Про що? — аж видихнула з себе запитання сестра Єфросинія.
— А ще запитаю: чи не відпустить він гріхів одній чесній черниці, якщо вона піде з монастиря і вийде заміж за одного чесного козака…
Ще дужче заплакала сестра Єфросинія — до чернецтва Галя Шлапаківна — і побігла, побігла, побігла до себе в келію — ревно молитися, просити прощення в Бога, щоб простив їй мимовільний гріх. Не сотворений, а тільки подуманий. Але ж і це гріх. Бо на початку ж, як відомо, було Слово. А думка про любов — то хіба не Слово?!
Уранці, коли козаки виїздили з монастиря, щоб прямувати на Канів, сестра Єфросинія не вийшла проводжати Андрія та його орлів. І Закривидорога розумів, чому це так. Не хотіла давати сестра Єфросинія хоч малого натяку козакові, що любий він їй… А вийшло так, що всі це зрозуміли — і в монастирі, і в чесному козацькому товаристві…
І як це воно виходить — ніби ж жодного ніжного слова одне одному за весь час не сказали, а душі переповнилися такою ніжністю, що будь-яка зима, стрівшися з нею, тут же задзюркотить весняними водами?!
І як же сталося, ідо побачилися двічі, а в душах тих зустрічей — мільйон! Бо ж кожного разу уявляєш зустріч, яка була вперше чи вдруге, по-новому, кожного разу повторюється вона в пам’яті якимось дивним, раніше не заприміченим поворотом?!
— І все-таки богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам наше!.. — втретє повторив Михайло Дорошенко і озирнувся на замисленого Андрія Закривидорогу.
На обрії показалася висока вежа татарської фортеці Іслам-Кермен…
Розділ другий
про слізну зустріч і слізне прощання матері з сином
Якраз о тій порі, коли Андрій Закривидорога, їдучи поряд з гетьманом, думав про черницю Єфросинію, тая черниця думала про козака з синюватим шрамиком над правою бровою. Власне, вона не так думала про козака, як відганяла від себе думи про нього. Бо ж знала, що не судилося їй з’єднати свою долю з ним…
За зиму черниця Єфросинія змарніла. Вона молилася й молилася, просилася в матері Параскеви на найважчі роботи, мучила своє
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.
