Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Андрій повернувся у напрямку голосу і побачив перед собою чоловіка, на вигляд двадцяти п’яти років із бейджем «Ярослав. Менеджер».
– Добрий день. Мене звати… Максим Яровий. Я журналіст газети «Високий Замок» і у мене призначена зустріч із паном Арсенієм із номеру люкс «Нобіліс». Він просив прийти зранку і узгодити час.
Менеджер здивовано звів брови, тоді насупився:
– Вибачте, але пан Арсеній не попередив про зустріч. Крім того, його зараз немає в номері.
– Як?
– Він вийшов пів години тому.
– Тоді я зайду пізніше…
Андрій розвернувся і змусив себе нормально вийти з готелю, хоч ноги здавались дерев’яними і при цьому ще й підгинались в колінах. Він зайшов у під’їзд будинку навпроти, де вхідні двері якимось дивом виявились незачиненими і сперся до стіни. Думки скаженіли в голові і, здавалось, вона зараз вибухне.
– Я не помилився… Я не помилився! Він тут, у цьому готелі. Але його нема! Як він?.. Надворі ж день, світить сонце! А якщо це якийсь інший Арсен? Ні, неможливо, аж таких збігів не буває. Але як він може? Чому? Він шукає Віту! Він знайде її першим! Не можна втрачати час. Я маю бути тут, коли він приведе її.
Андрій оглянувся з думкою, чи є тут вихід на горище. Він раптом чітко згадав одне фото з готелю, саме номеру люкс – балкон. Якраз навпроти вулиці. Андрій заплющив очі, згадуючи вид.
– Це має бути воно! Вид з балкону на ріг будинку. Це тільки з того боку. Якщо я буду на горищі або на даху, то зможу бачити, коли він повернеться. Але у мене нічого немає, зброя у готелі.
Андрій вилетів на вулицю і зловив двері, які від його різкого руху широко відчинились і тепер збирались захряснутись. Він знов зайшов у під’їзд і, переконавшись, що його ніхто не бачить, напхав у замок сірники.
Андрій швидко вийшов на головну вулицю і, спіймавши таксі, пообіцяв подвійну платню, якщо його завезуть туди і назад за двадцять хвилин.
Весь його арсенал лежав на ліжку, але Андрій навіть не подивився на нього. Йому потрібен необхідний мінімум, те, що не обтяжуватиме, не заважатиме і буде максимально корисним. Пістолет із срібними кулями і кілок. Більше не треба, однаково буде лише одна спроба.
– Або я, або він.
Андрій поклав у кишеню куртки ще дві ампули та шприц, заховав зброю і вибіг з готелю.
Із полегшенням переконавшись, що двері не замкнені, Андрій пішов нагору швидко, переступаючи по три сходинки за раз, сподіваючись, що ніхто не вийде з квартири.
В кінці його чекав ще один сюрприз – на дверях горища висів замок. Андрій подумки вилаявся. Першим поривом було дістати пістолет і відстрелити його. Подвійна дурість. Срібна куля навряд чи сильно допоможе, а поліція буде тут за кілька хвилин…
Андрій відчув, що ним знов починає трусити. Стільки часу і старань, а все намарно. Він швидко поплескав себе по всіх кишенях і знайшов гаманець у внутрішній кишені куртки. Діставши відмичку, він присів біля дверей.
Знизу почулись голоси, кроки, хтось підіймався на гору. Андрій до болю закусив губу і змусив себе заспокоїтись та зосередитись на єдино важливому звуку – клацанню відмички у замку. Коли кроки були вже на передостанньому сходовому майданчику замок відкрився. Андрій вийняв його із скоби і подумки молячись, щоб не рипнули завіси, відкрив двері – все тихо. Закриваючи їх за собою він побачив верх жіночого капелюшка і лисину чоловіка.
Андрій навпомацки знайшов ручку дверей і з усієї сили потягнув на себе. Якщо ті двоє помітять відсутність замка і спробують відчинити двері, то вирішать, що вони замкнені на ключ.
Коли кроки стихли, Андрій притиснув вухо до дверей, прислухався, але почув лише шум власної крові у вухах. Він обережно відпустив клямку, розім’яв пальці, а тоді оглянувся. На горищі було зовсім темно і лише крізь розбиту шибку круглого вікна, затягнутого брудною клейонкою, ледь пробивалось світло. Намагаючись ступати якомога тихіше і нічого не зачепити він пішов туди.
Андрій очистив раму вікна від скалок, залишків клейонки, виглянув і вилаявся – балкон люксу був трохи вище рівня горища. Він, звичайно ж, може вилізти на дах і спостерігати звідти, але це аж занадто погана ідея. Дах не плаский і немає ніякої можливості примоститись там надовго, та ще й так, щоб не викликати підозр у гостей та персоналу готелю.
Підсвітивши собі телефоном, Андрій знайшов на підлозі кілька цеглин, поставив їх гіркою і спробував встати так, щоб було зручно стояти довго і ноги не зісковзували. Він потягнувся, наскільки це було можливо і пошукав очима вікна апартаментів.
Величезний балкон був порожнім, всі вікна, крім одного збоку, зашторені. Він зосереджено оглядав те, що міг бачити, підлогу із темного паркету, світлі стіни, червоно-бежеві килими, спинка крісла біля каміну.
Андрій згадав фото апартаментів і повернув голову трохи вбік, там, у глибині кімнати, заховане важкими шторами стояло величезне ліжко…
Кімнатою пройшов чоловік і Андрієві здалось, що у нього галюцинації – то не був вампір. І ніхто з персоналу, бо у них форма. Але як таке можливо? Він певен, що це та сама кімната. І менеджер підтвердив, що у ній живе пан Арсеній. А якщо це справді інший Арсен? Або новий мешканець? Якщо вампіра вже немає в місті? І Віти теж… Але ж менеджер сказав, що пан вийшов. Вийшов, але не виїхав!
Андрій вперся руками у віконну раму і завмер, не відриваючи погляду від кімнати. Він мусить ще раз побачити того чоловіка і переконатись, що у нього не голодні галюцинації. Так, він знов зробив дурість, забувши поїсти.
Тієї миті чоловік знов з’явився в полі зору і Андрій напружив очі, аж до болю. Він міг поклястись, що знає його.
– Ні, неможливо… Як?
Андрій вже не сумнівався, що це вампір. А його новий вигляд, це частина маскування. Або стратегії. Він підстригся, пофарбував волосся, змінив одяг, але обличчя – його і всередині він все такий же монстр.
Вампір розглядав себе у дзеркалі, якого Андрій не бачить, але впевнений, що так і є.
– Тренується, хоче справити враження на Віту. Ідіот…
Вампір зник, просто розчинився у повітрі. Андрій вже бачив це, але по тілу все одно побігли холодні мурашки. У горлі пересохло, але він не рухався. Будь-якої миті вампір може повернутись і він не повинен проґавити цей момент.