Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Цірі закусила губу й довго мовчала.

— Проблема, — зітхнула Йеннефер. — Та нехай. Запитуй.

— Бо бач… — Цірі зарум’янилася, облизала губи. — Дівчата в дорміторії постійно пліткують і розповідають різні історії… Про свято Беллетейн і про всяке таке… А на мене говорять, що я шмаркачка, що дитина, бо вже час… Пані Йеннефер, як воно насправді є? Як впізнати, що вже прийшов час?

— …аби піти з чоловіком у ліжко?

Цірі залилася рум’янцем. Мовчала хвильку, потім підвела очі й кивнула.

— Це легко перевірити, — вільно сказала Йеннефер. — Якщо починаєш над тим роздумувати, то знак, що час цей уже настав.

— Але я аж ніяк не хочу!

— Це не обов’язково. Не хочеш — не йдеш.

— Ага. — Цірі знову закусила губу. — А той… Ну… Чоловік… Як пізнати, що це саме той, із яким…

— …можна піти в ліжко?

— Угу.

— Якщо взагалі є у тебе вибір, — чародійка скривила в усмішці губи, — а немає великої вправності, у першу чергу оцінюєш не чоловіка, а ліжко.

Смарагдові очі Цірі набули форми й розміру блюдець.

— Як це… ліжко?

— Саме так. Тих, хто ліжок взагалі не має, ти викреслюєш з ходу. Серед інших викреслюєш тих, у кого ліжка брудні й неохайні. А коли залишаться тільки такі, у кого ліжка чисті й акуратні, вибираєш того, хто найбільше тобі подобається. На жаль, спосіб цей не дає стовідсоткової упевненості. Можна холерно помилитися.

— Жартуєш?

— Ні. Не жартую. Цірі, від завтра ти спатимеш тут, зі мною. Принеси сюди свої речі. У дорміторії адепток, як я бачу, на балаканину гається забагато часу, який повинен призначатися для сну й відпочинку.

* * *

Опанувавши базові положення долоні, рухів і жестів, Цірі почала вчити заклинання і їхні формули. Формули були легшими. Записані Старшою Мовою, якою дівчинка досконало володіла, вони легко западали в пам’ять. І з необхідною при їх вимовлянні, інколи досить складною, інтонацією також не мала ані найменших проблем. Йеннефер була явно задоволеною, із дня на день ставала все милішою і симпатичнішою. Щоразу частіше, роблячи перерви в навчанні, обидві вони пліткували казна про що, жартували, обидві навіть почали знаходити приємність у делікатному підсміюванні з Неннеке, яка часто «наносила візити» на лекції і тренування, нашорошена й уважна, наче квочка, готова взяти Цірі під захист крил, боронити і рятувати від уявних суворостей чародійки й «нелюдських тортур» навчання.

Покірна наказу, Цірі перебралася до кімнати Йеннефер. Тепер вони вже були разом не тільки вдень, а й уночі. Інколи вночі також відбувалося навчання — деякі формули, жести та закляття не можна було вживати при світлі дня.

Чародійка, задоволена успіхами дівчинки, сповільнила швидкість освіти. Мали вони більше вільного часу. Вечори тепер проводили за читанням книжок, разом чи окремо. Цірі продерлася крізь «Діалоги про природу магії» Стаммельфорда, «Держави елементів» Джамбаттісти, крізь «Магію натуральну» Ріхтера й Монка. Гортала вона також — бо прочитати їх цілком не зуміла — такі речі, як «Невидимий світ» Яна Беккера чи «Таємниця таємниць» Агнес із Ґланвіллю. Заглядала до старезного пожовклого «Кодексу з Мірта», і до «Ard Aercane», і навіть до славетної, страшної «Dhu Dwimmermorc», повної гравюр, що породжували страх.

Бралася вона також і за інші книжки, ті, що магії не стосувалися. Читала «Історію світу» і «Трактат про життя». Не оминала й легших позицій із храмової бібліотеки. Із рум’янцем на щоках ковтнула «Іграшки» маркіза Ля Крем і «Королівські дами» Анни Тіллер. Читала вона «Недолю кохання» та «Час місяця», збірки поезій славетного трубадура Любистка. Поплакала над легкими, із присмаком таємниці баладами Ессі Давен, зібраними у малому, чарівно оправленому томику, що носив назву «Блакитна перлина».

Часто використовувала вона привілей і ставила запитання. Й отримувала відповіді. Утім, усе частіше доводилося їй самою ставати адресаткою запитань. Йеннефер спочатку, здавалося, аніскільки не цікавилася її долею, чи дитинством у Цінтрі, чи пізнішими, воєнними пригодами. Але потім запитання ставали все конкретнішими. Цірі мусила відповідати — робила то дуже неохоче, бо кожне з запитань чародійки відчиняло в її пам’яті дверцята, які вона обіцяла собі ніколи не відчиняти, які прагнула лишити замкненими раз і назавжди. Від часу зустрічі з Ґеральтом у Соддені вона вважала, що розпочала «інше життя», що те, у Цінтрі, остаточно й невідворотно полишене. Відьмаки з Каер Морену ніколи ні про що не розпитували, а до приїзду в храм Ґеральт майже вимагав, щоб вона й словом не видавала нікому, хто вона така. Неннеке, яка, вочевидь, про все знала, подбала, щоб для інших жриць і адепток Цірі була найзвичайнішою в світі позашлюбною донькою рицаря і селянки, дитиною, для якої не було місця ні в замку батька, ні в материній халупі. Половина адепток у храмі Мелітеле були саме такими дітьми.

А Йеннефер також знала таємницю. Була тією, кому «можна довіряти». Йеннефер розпитувала. Про те. Про Цінтру.

— Як ти вийшла з міста, Цірі? Яким чином тобі вдалося втекти від нільфгардців?

Цього Цірі не пам’ятала. Усе уривалося, губилося у темряві й диму. Згадувала вона облогу, прощання з королевою Каланте, своєю бабкою, пам’ятала баронів і рицарів, які силою відтягали її від ліжка, на якому спочивала, вмираючи, поранена Левиця з Цінтри. Пам’ятала шалену втечу палаючими вулицями, кривавий бій і падіння з коня. Пам’ятала чорного вершника в шоломі, оздобленому крилами хижого птаха.

І більше нічого.

— Не пам’ятаю. Справді, не пам’ятаю, пані Йеннефер.

Йеннефер не наполягала. Ставила інші запитання. Робила те делікатно й тактовно, а Цірі ставала все менш напруженою. Урешті почала говорити сама. Не чекаючи на запитання, розповідала про свої дитячі роки в Цінтрі та на островах Скелліґе. Про те, як вона дізналася про Право Несподіванки й про вирок долі, який перетворив її на призначення Ґеральта із Рівії, біловолосого відьмака. Розповідала про війну. Про переховування у лісах Заріччя, про побут серед друїдів Анґрену й про час, проведений у селі. Про те, як Ґеральт її там знайшов і забрав до Каер Морену, до Відьмачого Оселища, відкривши новий розділ у її короткому житті.

Якогось вечора, не через запитання, а з власної ініціативи, вільно, весело й сильно прикрашаючи, вона розповіла чародійці про свою першу зустріч із відьмаком, у лісі Брокілон, серед дріад, які її схопили й хотіли насильно затримати, перетворити на одну зі своїх.

— Ха! — сказала Йеннефер, вислухавши розповідь. — Багато б я дала, аби зуміти це побачити. Кажу про Ґеральта. Намагаюся уявити собі його обличчя тоді, у Брокілоні, коли він побачив, яку то Несподіванку приберегло йому призначення! Бо, маю сподівання, вираз він мав здивований,