Читати книгу - "Новендіалія"

Хоча щось і муляло, не завершене мовби, як слід.

— Фелікс із Морою мали довгі перемовини з міською владою, — тим часом повідомив Велько. — Ти ж розумієш, із нашим розпуском проблема не зникла. За останні місяці було кілька прикрих інцидентів — здебільшого зі стихійними inferi, тож Фелікс певен, що невдовзі буде позитивна відповідь. Ми всі на це чекаємо, а Мар’ян, той взагалі замало не замешкав попід конторою… Ми потрібні місту, Лука. І ти, межи нас, можливо, потрібен найбільше.

Хлопець зітхнув, посупившись.

— Я не знаю, Теззі. Всі ці таємниці довкола Магістрату — довкола і всередині… Погодьтеся: ми знищили себе самі і саме тим, що пильнували кожен — якісь свої потайні негаразди. Якщо це й надалі так триватиме, то від нашої контори буде більше шкоди, ніж користі.

Велько кивнув, відвівши погляд.

— Маєш рацію. Багато чого потрібно буде змінити. Але місто…

— Та звідки вам відомо, чого хоче ваше місто? — вибухнув Лука.

Архіваріус на те лише примарно всміхнувся.

— В мене є… джерела. Я і привів тебе сюди, аби дещо тобі показати.

Лука нашорошився.

— Що саме?

— Не так зразу, — відмахнувся Велько. Коли ми домовлялися про зустріч, ти сказав, що маєш до мене питання.

— А, так! Зараз! — пригадав Лука, сягаючи по зошити у власній сумці.

То були батькові папери, акуратно зшиті в пузатих чорних папках. Пожовклий папір із чорнильними ляпками, дрібне, ліворуч похилене письмо… Все тут було знайомим від малечку. Все, крім одного.

— Погляньте, — запропонував Лука, передаючи папери Валькові. — Та правим оком погляньте — я ж бачу, що ви і досі вбираєте лінзу!

Теззі гмукнув і примружився. Лука знав, що він повинен там розгледіти: бачені крізь червону лінзу, під чорнильними рядками бігли інші — звивисті та нечіткі, але цілком видні слова.

— «Проаналізувавши ті вияви людської діяльності, які мій шановний опонент називає „некрофілією“, — звівши брови, почав читати Велько, — я дійшов висновку, що він оминає увагою важливу властивість людської свідомості — своєю вірою наділяти неживе життям: так, зокрема, виникли уявлення про богів стихій, духів предків тощо. Я певен, що у царині людської свідомості владарює не любов до смерті, але прагнення поширити своє буття на весь матеріальний світ. Відтак, для тих, кому це насправді вдалося, мертвого не існує».

Архіваріус відклав папери і звів на Луку променистий погляд.

— Значить, він все ж таки дописав свою роботу… — захоплено мовив він.

— Ну, не знаю, чи дописав, — гмукнув Лука. — Хіба, може, мріяв про це…

— Однаково! — мовив Велько. — Але ж ти тепер бачиш, які тут відкриваються можливості! Втрачені вірші, загублені теореми, ненаписана музика… Та бозна, що ще!

— Ну так, — зітхнув хлопець, складаючи зошити. — Лише б не спало кому на гадку зужити ці можливості в якості енергетичного коктейлю чи навіть просто пального…

— Це ти про карту? — здогадався Велько.

Лука кивнув.

— Подумати лишень, злощасний архітектор стільки часу працював над тим планом, він вклав у нього все, що мав… І, коли вірити у ваших ларів, міг би ще навідатись до нас, аби глянути, як тут його творіння… А ті навіжені взяли і знищили таку коштовну річ!

Йому справді було прикро. Він уявляв собі роботу батька — роки кропіткої писанини, — знищену одним порухом, і його тут-таки охоплював праведний гнів.

— Ну, я би так не переймався через те, — химерно якось мовив Велько, позираючи кудись поза Луччиним плечем. — Все ж таки, план — то лише папірчина. Якби він хотів повернутися, до його послуг завжди був би оригінал — той, котрий з каменю…

Не витримавши, Лука обернувся, аби дізнатися, що ж саме того зацікавило. Позаду них за широким розкидом газети сидів сухорлявий чоловік з в’юнкою гривою чорного, ледь полініяного сивиною волосся. Якраз тепер він відклав газету і кинув на стільницю гроші за келишок коньяку та горнятко еспресо.

Тоді, помітивши, що став зненацька об’єктом уваги своїх сусідів, він приязно кивнув Луці та привітався із Вельком. Не затримуючись більше, чоловік попрямував надвір, де якраз починала сіятись легка весняна мжичка. Над вхідними дверима мелодійно теленькнув дзвоник.

— І хто це був? — здивувався Лука.

— Один тут завсідник, — усміхнено відказав архіваріус. — Старий знайомець. Його звати Адріан.

Примітки

1

Сікінніда (лат.) — комічний танок, що виконувався під час давньоримської поховальної ходи.

2

Похвальна промова на честь покійного, частина давньоримської поховальної церемонії.

3

Дев’ятидення (лат.).

4

Життя — це сон (лат.).

5

Вкрита тінню та серпанком, ти мене катуєш… (лат.)

6

Привіт, друже, чи тебе я бачу? (лат.)

7

Навряд чи (лат.).

8

Доброго здоров’я (лат.).

9

Подібної речі (лат.).

10

Подоба, образ (лат.).

11

Базікало (лат.).

12

Нехай Бог буде з вами //Із духом твоїм (лат.) — звернення і відповідь, вживані під час католицької меси.

13

Вертайся, дурню (лат.).

14

Іди звідси! Геть! Іди назад! (лат.).