Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Ми щодуху кинулися до маяка. Коли добігли до круч, що над ним нависали, то побачили решту дітлахів, котрі ховалися в острівці густої меч-трави біля краю кручі.

— Пригніться! — засичав Мілард.

Ми упали навколішки і поповзли до дітей. Скоцюрбившись розрізненою купкою поза високою травою, вони по черзі обережно визирали з-за неї — поглядали на маяк. Діти перебували у стані шоку — особливо молодші — наче не усвідомили всю глибину того кошмару, що перед ними розгортався. Те, що ми щойно пережили власний кошмар, не мало для них майже ніякого значення.

Я підповз до краю кручі і визирнув з-за трави. Поза тим місцем, де лежав на дні потонулий корабель, я побачив каное Емми, припнуте до скель. Голана та імбрин ніде не було видно.

— Що він там робить? — спитав я.

— Всі саме це намагаються зрозуміти, — відповів Мілард. — Мабуть, чекає, поки його хтось забере, або поки приплив стабілізується, щоб мати змогу гребти веслами.

— На моєму маленькому човнику? — здивувалася Емма.

— Я ж уже сказав, що нічого не знаю.

Раптом з невеликим інтервалом тріснули три вибухи підряд, небо освітила рожева заграва, і ми інстинктивно пригнулися.

— Тут падають бомби, Міларде? — спитала Емма.

— Мої дослідження стосуються лише поведінки людей і тварин, а не бомб, — відказав він.

— Толку з твоїх досліджень, як з козла молока, — мовив Єнох.

— А у тебе більше немає човнів, схованих неподалік? — спитав я Емму.

— Боюся, що ні, — відповіла вона. — Нам доведеться туди плисти.

— Плисти — а далі що? — спитався Мілард. — А далі він з вас решето зробить?

— Щось придумаємо, — відказала Емма.

— Еге ж. Придумаємо — зімпровізуємо самогубство, — похмуро зіронізував Мілард.

— Ну що? — спитала Емма, обводячи нас поглядом. — Хто-небудь має кращу ідею?

— От якби при мені були мої солдатики… — мрійливо почав Єнох.

— То вони розклеїлися б у воді.

Єнох похнюплено замовк. Решта теж мовчали.

— Тоді вирішено, — сказала Емма. — Хто зі мною?

Я підняв руку. І Бронвін теж.

— Вам знадобиться той, кого витвір не зможе побачити, — запропонував Мілард. — Візьміть і мене з собою, якщо вже зібралися.

— Чотирьох достатньо, — сказала Емма. — Сподіваюся, ви добре плаваєте.

Часу на роздуми та довгі прощання не було. Решта дітей побажали нам удачі — і ми пішли.

Поскидавши плащі, ми пригнулися, мов командос, і крадучись рушили густою травою, аж поки вийшли на стежину, що вела до берега. Донизу ми з’їхали на сідницях, супроводжувані невеличкими лавинами піску, що огортав наші ноги і забирався під штани.

Раптом над нашими головами почувся звук, схожий на верещання сотні бензопилок; ми низько пригнулися, і над нами промчав літак, збуривши порив вітру, який скуйовдив нам волосся і кинув в обличчя жмені піску. Стиснувши зуби, я почекав, коли вибух бомби рознесе нас на шматки. Та не сталося нічого.

Ми рушили далі. Коли добралися до пляжу, Емма зібрала нас на інструктаж.

— Між берегом та маяком лежить потонулий корабель, — сказала вона. — Рухайтеся до нього за мною. Не висовуйтеся з води, щоби витвір вас не побачив. Коли доберемося до потонулого корабля, пошукаємо зловмисника, а потім вирішимо, що робити далі.

— Треба врятувати наших імбрин, — рішуче висловилася Бронвін.

Ми поповзли до прибою і ковзнули на животах у холодну воду. Спочатку плисти було легко, та чим далі від берега ми відпливали, тим сильніше течія відносила нас назад. Іще один літак прогудів над нашими головами, бризнувши на нас колючими краплинами води.

Судна ми дісталися зморені. Вчепившись в іржавий корпус і вистромивши над водою голови, ми уважно вдивлялися в маяк та маленький пустинний острів, на якому він стояв, але мого підступного психотерапевта ніде не було видно. Низько над обрієм висів повний місяць, час від часу блискаючи крізь хмарини бомбових вибухів, мов примарно сріблястий дублікат маяка.

Перебираючи руками, ми дісталися кінця корпусу судна, і тепер від маяка нас відділяли якихось п’ятдесят ярдів відкритої поверхні води.

— А тепер зробімо ось що, — сказала Емма. — Він вже мав змогу переконатися в силі Бронвін, тому їй загрожує найбільша небезпека. Ми з Джейкобом знайдемо Голана і відвернемо його увагу, а Бронвін непомітно підкрадеться ззаду і зацідить йому в пику. А Мілард схопить клітку. Чи маєте заперечення?

І, немов у відповідь на її запитання, почувся постріл. Спочатку ми навіть не второпали, що то постріл, бо він пролунав якось непереконливо серед пострілів зенітних гармат та вибухів бомб. То був дрібнокаліберний пістолет, який «хлопнув», а не «бахнув». Та зачувши другий постріл, супроводжуваний сплеском води біля нас, ми здогадалися, що то дав про себе знати Голан.

— Назад! — скрикнула Емма. Вискочивши з води на корпус корабля, ми рвонули по ньому, аж поки він не обірвався під нами — і ми знов опинилися у воді позаду нього. Через мить ми вже зібралися докупи, важко хекаючи і хапаючи ротами повітря.

— Застукати його зненацька вже не вийде! — сказав Мілард.

Голан припинив стріляти, але ми побачили, що він стоїть насторожі у дверях маяка з пістолетом у руці.

— Може, він і лихий байстрюк, але ніяк не дурний, — прокоментувала Бронвін. — Знав, що ми поженемося за ним.

— Тільки не тепер! — скрикнула Емма, ляснувши рукою по воді. — Бо він нас усіх перестріляє!

Мілард вийшов на корпус корабля.

— Він не зможе поцілити в те, чого не бачить. Я піду.

— Йолопе, у воді тебе видно, — сказала Емма, і то було правдою: у воді на тому місці, де стояв Мілард, колихалася тінь у формі тулуба.

— Але не так добре, як вас, — наполягав Мілард. — У всякому разі, я йшов слідком за ним через увесь острів, і він жодного разу нічого не запідозрив. То чому б мені не спробувати прокрастися ще на кілька сотень метрів?

З цим було важко сперечатися, бо у нас лишилося тільки два варіанти: або відмовитися від переслідування, або наразитися на град куль.

— Гаразд, — погодилася Емма. — Якщо такий впевнений, що зможеш це зробити.

— Треба ж комусь бути героєм, — мовив Мілард і