Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Антологія української готичної прози. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антологія української готичної прози. Том 2" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 180
Перейти на сторінку:
Світло зблисло і осяяло хату, в якій не побачив ані живої душі.

Схилився над ліжком, постіль була вся в сажі, а на подушці червоніла кров. Тоді спостеріг, що стискає ножа.

Відчув нудоту. Спотикаючись, підбіг до вікна і відчинив: до хати влетіла морозяна свіжість зимового ранку і вдарила йому в обличчя.

Горішньою частиною вікна витікав з хати вузькою пасмугою вбивчий газ…

Протверезівши від свіжого повітря, побіг до комори і, зазирнувши досередини, жахнувся. На старому тапчані лежали два голі трупи: велетенського стариганя і Мокрини. Обоє були скривавлені і мали одну і ту саму смертельну рану коло лівої пахви над серцем…

Переклав Юрій Винничук

Наталена Королева

3.03.1888 р., монастир Сан Педро де Карденья, Іспанія – 1.07.1966 р., м. Мельник, Чехія.

Повне її ім’я: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати Марія-Клара де Кастро Лачерда Медінаселі померла при пологах. Батько – український граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський – займався археологією, жив переважно у Франції. Родовий маєток його матері з українського роду Домонтовичів знаходився у с. Великі Борки на Волині, де й прожила Наталена перші п’ять років.

Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, старшина королівської гвардії, згодом католицький священик. Наталену віддали на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже 12 років, студіюючи мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи.

Коли батько одружився вдруге, восени 1904 р. сімнадцятирічна Наталена приїжджає до Києва і вступає до київського Інституту шляхетних дівчат. У Києві вона брала уроки музики в Миколи Лисенка, а згодом закінчила археологічний інститут у Петербурзі, здобувши ступінь доктора археології, і зайнялася єгиптологією, водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві.

Рятуючись від спроб батька видати її заміж, виїжджає у Європу і багато подорожує та виступає в оперних театрах як солістка, бере участь в археологічних розкопках в Італії та Єгипті. А з 1909 р. публікує свої твори у французьких літературних і наукових журналах.

Під час Першої світової війни стає сестрою милосердя в російській армії. За три роки на війні одержала солдатський хрест «За храбрость», три поранення, тиф і кілька запалень легенів.

По війні оселяється в Празі, де виходить заміж за письменника Василя Короліва-Старого. Саме в Празі Наталена почала писати українською мовою і видала збірки оповідань та легенд «Во дні они» (1935), «Інакший світ» (1936), «Легенди старокиївські» (1943), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Quid est veritas?» (1961).

Сарацинка

…Я заснула на узбіччу Кунхуту.

Втомилася з радощів, що бачу знову цю улюблену країну. Втомилася, бо зрана, мов дитина, гасала по долинах, видиралась на скелі. Мусіла ж привітатися з квітами маку, що горів червоним жаром на узгір’ї, залитому немов праведною кров’ю. Треба ж було поздоровити й злотисті височенні деревії, в затінку яких перебігали гірські курчатка Треба ж було усміхнутись і кизиловим кущам, вкритим рубіновими китицями наївно-дрібних ягідок, і червоно фіялковим скелям. Треба ж було салютувати вільним орлам, таким спокійно-плавким у високостях безхмарного неба. Мусіла простягти руки й до білого Алагезу, привітати й бурхливий Арпачай, куди ледве-ледве не урвалася з стрімкої кручі. І два далекі, сивоголові Арарати так само чекали мого дружнього привітання. Треба було надихатись повітрям, що несе всі аромати Сходу сюди в цей його передсінок.

Все це втомило мене, як довга розмова з рідними, що повернулись з далекої подорожі.

Довірливо, мов до неньчиних грудей, притулилась я до теплої скелі Кунхуту й міцно заснула.

І приснилось мені: ось іду я долиною, порослою хащами й чагарником. Іду, іду, іду. Зайшла вже так далеко, що годі знайти якусь стежку, чи протоптати: перед мене простовісна скеля, що, здається, розмежовує дійсний світ від світу мрій і снів.

Тут я прокинулась. По уламках кручі обережно видирались нагору круторогі джайрани. Вони обертали до мене свої мудрі голови, підманювали мене, немов указуючи мені шлях. Я звелась на ноги й спробувала йти за ними. Дух забивало при погляді в безодню, всі м’язи напружувались, мов струни, а на ногах і руках неначе виросли цупкі пацури. Я чіплялась за червоні уламки стрімкої стіни й нарешті опинилась на полонині перед печерою.

Червоні кучеряві хмарки гасли на Заході. Останні проміні сонця гладили своїми рожевими пальцями затихлий світ.

Перед віяловим отвором в печеру палало багаття. Старий сивий дід схилився над вогнем, він варив вечерю. Я привіталась і сіла при вогні. Східнім звичаєм, дідусь не спитав гостя, звідкіль він приходить і чого шукає. Він чекав, щоб сказала сама: хто я, звідки, чого опинилася тут?

Я запитала шляху.

Старий подивився на мене довгим поглядом і усміхнувся. Усміхнувся приязно, ласкаво, але ж так, як усміхаються дитині, коли вона жадає, щоб їй дали погратись вечірньою зорею.

– Шлях?… Себто – шлях до людей? – промовив згодом і похитав срібною головою. – Це дуже, дуже далеко, дитино моя. Хто заблукає сюди, тому вже нелегко знайти знову той шлях. Тільки раз на рік можу я вивести звідси мого гостя. А ось, ну дивися ж, доню, саме сьогодні й був той день. Мусиш лишитись у мене на цілий рік. Будеш мені за доньку: варитимеш їсти, доїтимеш вівці. А мине рік, – я відведу тебе до людей.

Я залишилась, без суперечок, без вагань.

Цілий рік я пасла дідові вівці, пряла вовну, варила їсти, носила воду. Бігала, мов вітер, з вітром співаючи по горах. І так мені було добре, так весело та вільно, немовби не повітрям, а самою радістю дихала я. Не сонце, а саме щастя світило мені. І ніколи не спало на думку спитати дідуся: хто він, чого живе тут, як його звати?

Коли-не-коли з-за гір приходив до нього приятель, такий самий, як мій господар, сивий дідусь. Тоді я служила їм обом. А по вечері сідала недалеко біля них, грала на чунгурі й співала пісень. Хроматичні, ніжно-сумні трелі легкою парою злітали вгору й танули в сивій імлі, що клубилась з глибоких долин. Старі задоволено посміхались й поважно говорили про своє. Про що саме? – А хіба мені треба було те знати?…

Так я й незчулась, як минув рік. Але ж той, хто взяв мене тим часом в прийми, сам нагадав про це. Тоді і я згадала про світ, з якого прийшла. Про жахи, що гнали мене на відпочинок у первісну природу. Згадала борню і кров, лукавство й підступ, жорстокість і пімсту. Згадала

1 ... 75 76 77 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української готичної прози. Том 2"