Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Коли Мікаель в середині березня відправився до в’язниці, ще скрізь товстим шаром лежав сніг. А зараз уже зазеленіли берези, і навколо його будиночка утворився пишний соковитий газон.

Вперше у Мікаеля з’явилася змога оглянути острів цілком. Близько восьмої ранку він пішов у садибу, щоб позичити в Анни термос, а заразом перемовитися кількома словами з Хенріком, що тільки-но встав, і взяв у нього карту острова. Особливо його цікавив будиночок Готфріда, який кілька разів згадувався в поліцейських протоколах, бо Харієт бувала там багато разів. Хенрік пояснив, що будиночок належить Мартінові Ванґеру, але всі ці роки здебільшого порожній, і лише кілька разів ним користувався хто-небудь із родичів.

Мартіна Ванґера Мікаель устиг перехопити, коли той прямував на роботу до Хедестада. Виклавши свою справу, він попросив дозволу взяти ключі. Мартін глянув на нього з веселою посмішкою:

— Гадаю, сімейна хроніка дійшла до розділу про Харієт.

— Я просто хочу розглянутися…

Мартін Ванґер попросив почекати і хутко повернувся з ключами.

— Отже, я можу туди заглянути?

— Щодо мене, то коли захочете, можете хоч поселитися там. Взагалі-то, він приємніший за місце, де ви зараз живете, хіба що розташовується на іншому кінці острова.

Мікаель зварив каву і зробив кілька бутербродів, набрав у пляшку води, засунув їжу в наплічник і перекинув його через плече. Шлях пролягав уздовж бухти, вузькою і напівзарослою доріжкою, що обходила острів з північного боку. Будиночок Готфріда був на мисі, приблизно за два кілометри від селища, і Мікаель неквапливою ходою подолав цю відстань усього за півгодини.

Мартін Ванґер був правий. Коли доріжка обігнула мис, перед Мікаелем відкрилося затоплене зеленню містечко біля самої води. Краєвид був чудовий: по ліву руч — гирло річки Хедеельвен і гостьова гавань, по праву — промислова гавань.

Здавалося дивним, що в будиночку Готфріда так ніхто і не поселився. Це була складена з просякнутих темною морилкою колод хата в сільському стилі, з черепичним дахом, зеленими віконними рамами і маленькою сонячною терасою перед входом. Проте будиночок і ділянку очевидно ніхто давно не доглядав; фарба на одвірках і лутках відлущилася, а на місці колишнього газону виросли метрові кущі. Щоб його розчистити, потрібно було деньок гарненько попрацювати косою і кущорізною пилкою.

Мікаель одімкнув двері й одгвинтив ізсередини віконниці. Колись споруда, схоже, була старим сараєм площею майже тридцять п’ять квадратних метрів. Ізсередини він був обшитий дошками і мав одну-єдину велику кімнату з широкими з обох боків од вхідних дверей вікнами, що виходили на воду. У глибині були сходи, які вели до відкритої спальної антресолі аж під дахом, що розтягнулася на півбудинку. Під сходами містилася маленька ніша з газовою плиткою, раковиною і душовою кабіною. Обстановка будинку була простою; попід довгою стіною зліва од дверей були прикручена до стіни лава, потертий письмовий стіл і металевий стелаж із полицями з тикового дерева. Трохи далі біля тієї ж стіни стояли три одежні шафи. Праворуч од дверей розташовувався круглий обідній стіл з п’ятьма стільцями, а посеред короткої стіни — коминок.

Електрики в будинку не було, зате було кілька гасових ламп. На вікні стояв старенький транзистор фірми «Ґрюндіґ» з відламаною антеною. Мікаель увімкнув його, але батареї не працювали.

Піднявшись вузькими сходами, Мікаель огледівся в «спальні»: тут виявилися двоспальне ліжко, матрац без простирадл, нічний столик і комод.

Якийсь час він присвятив оглядинам будинку. В комоді лежало лише кілька рушників і майок, що трохи тхнули цвіллю. У шафах знайшовся деякий робочий одяг, комбінезон, пара гумових чобіт, стоптані спортивні тапочки і гасовий обігрівач. У шухлядах письмового столу лежали олівці, папір, чистий блокнот для малювання, колода карт і декілька закладок для книжок.

Кухонна шафа мала посуд, кавові філіжанки, склянки, свічки, а також кілька пачок солі, пакетиків з чаєм і таке інше. В одній із шухляд кухонного столу були ножі, виделки і ложки.

Дещо із царини інтелектуальної діяльності виявилося лише на стелажі над письмовим столом. Щоб обстежити стелаж, Мікаелю довелося поставити на стіл кухонний стілець і залізти на нього. На нижній полиці лежали старі числа найрізноманітніших журналів кінця 50-х років і початку 60-х, а також збірники коміксів. Мікаель розгорнув число чоловічого журналу «Лектюр» за 1964 рік і визнав, що зображена там красуня виглядає цілком невинно.

На полицях було розставлено з півсотні книжок. Приблизно половину становили детективи в м’яких палітурках із серії «Манхеттенської»: Міккі Спіллейн з назвами на кшталт «Не чекай милості» і класичними обкладинками Бертіля Хегланда. Мікаель знайшов також з півдюжини книжок із серії «Кітті», декілька книжок Енід Блайтон і детективи Сівара Альрюда. Він усміхнувся давнім знайомим. Три книги Астрід Ліндґрен: «Ми всі з Бюллербю», «Калле Блумквіст і Расмус» та «Пеппі Довга-панчоха». На верхній полиці стояли: книжка про короткохвильове радіо, дві книги з астрономії, довідник про птахів, книга під назвою «Імперія зла» про Радянський Союз, книга про фінську зимову війну, катехізис Лютера, Псалтир і Біблія.

Мікаель розгорнув Біблію і прочитав на внутрішньому боці палітурки: «Харієт Ванґер, 12/5 1963». Конфірмаційна Біблія Харієт. Він спохмурнів і поставив книгу на місце.

Відразу за будинком була дровітня, в якій також зберігався різний інвентар: коса, граблі, молоток, коробка з купою різних цвяхів, рубанки, пилка й інші інструменти. Нужник розташовувався в лісі, метрів за двадцять на схід. Мікаель трохи походив навколо і повернувся в будинок. Витягши стілець на терасу, він усівся і налив з термоса кави, потім запалив сигарету і став крізь пелену зеленого пагіння видивлятися на бухту Хедестада.

Будиночок Готфріда виявився значно скромнішим, ніж він гадав. Отож, сюди перебрався батько Харієт і Мартіна, коли в кінці 50-х років їхній з Ізабеллою шлюб став розпадатися. Тут він жив і спивався. А потім потонув десь внизу, коло пристані, маючи високий вміст алкоголю в крові. Влітку в будиночку, мабуть, жилося комфортно, та коли температура починала наближатися до нуля, напевно ставало вогко і паршиво. За словами Хенріка, Готфрід продовжував працювати і далі в концерні — з перервами на періоди запоїв — аж до 1964 року. Те, що, більш чи менш постійно мешкаючи в будиночку, він примудрявся, проте, з’являтися на роботі свіжопоголеним, умитим, у піджаку і при краватці, все-таки свідчило про певну самодисципліну.

В той же час Харієт Ванґер бувала тут так часто, що це місце оглядали серед перших. Хенрік розповідав, що в останній рік Харієт часто приходила сюди у вихідні або під час канікул, щоб ніхто