Читати книгу - "Quo vadis"

Отримавши того листа, Вініцій не відчував спочатку ніякого бажання відповідати. Мав якесь відчуття, що відповідати не варто, що нікому від цього користі не буде, нічого не з'ясується і нічого не вирішиться. Огорнула його відраза до всього й відчуття безглуздості життя. Здавалося йому при тому, що Петроній ні в якому разі його не зрозуміє, бо сталося щось таке, через що вони один від одного віддалились. Не міг дійти згоди сам із собою. Повернувшись із Затибря до свого розкішного особняка в Каринах, був іще слабким, виснаженим і попервах відчував певне задоволення від можливості відпочити, від вигод і достатку, що його оточували. Але задоволення це тривало недовго. Незабаром відчув: живе в пустоті, і все, що становило для нього досі сенс життя, або зовсім перестало існувати, або здрібніло до ледве помітних розмірів. Мав таке відчуття, мовби обрізано в його душі ті струни, що раніше зв'язували його з життям, а не натягнуто ніяких нових. Від думки, що міг би поїхати до Беневента, а звідти до Ахайї, та поринути в насолоди й шалені витівки, йому стало тоскно. «Навіщо? Що мені з того?» Ось були перші запитання, що промайнули в нього в голові. Так само вперше в житті подумав, що коли б поїхав, то розмова з Петронієм, його дотепи, блиск, його вишукане висловлення думки й добирання влучних слів для кожної ідеї могли б його тепер обтяжувати.

З другого боку, одначе, почала його також обтяжувати й самотність. Усі його знайомі розважалися з імператором у Беневенті, тож мусив сидіти вдома сам, із головою, повною думок, і серцем, повним почуттів, із якими не міг собі дати ради. Іноді були хвилини, в яких вважав, що коли б міг із ким-небудь поговорити про те все, що з ним діється, то, може, сам спромігся б усе те зрозуміти, впорядкувати й визначити ліпше. Під впливом того сподівання через кілька днів вагань вирішив усе-таки відповісти Петронію, хоча не був певен, чи йому ту відповідь надішле, написав її такими словами:

«Хочеш, аби писав докладніше, тож згода; та чи зумію писати зрозуміліше, не знаю, бо й сам не вмію розплутати багатьох вузлів. Повідомляв тобі про моє перебування серед християн, про їх поводження з ворогами, до яких мали право зарахувати й мене, і Хілона, і, врешті, про доброту, з якою доглядали мене, і про зникнення Лігії. Ні, любий, не тому вони пожаліли мене, що я син консула. Такі міркування для них не існують, адже й Хілона вони простили, хоча я сам радив їм, аби закопали його в саду. Це люди, яких світ досі не бачив, і вчення, про яке світ досі не чув. Нічого іншого тобі сказати не можу, і хто почне міряти їх нашою міркою – помилиться. Скажу тобі натомість, що коли б я лежав зі зламаною рукою в своєму домі й коли б мене доглядали мої люди чи навіть моя родина, мав би, звичайно, більше вигод, але не відчув би й половини тієї дбайливості, яку відчув серед них. Знай ще про те, що і Лігія така, як інші. Коли б була моєю сестрою або дружиною, не могла б доглядати мене лагідніше. Не раз радість переповнювала моє серце, думав, що тільки любов може таку лагідність надихати. Іноді це читав я на її обличчі та в погляді, й тоді, чи повіриш, серед цих простих людей, у бідній кімнатці, що слугувала їм одночасно й кухнею, і триклінієм, почувався щасливішим, ніж будь-коли? Ні! Не був я їй байдужим, і сьогодні ще видається мені неймовірним думати інакше. І, одначе, та ж сама Лігія покинула оселю Міріам потай од мене. Ото й сиджу тепер цілими днями, підперши руками голову, та думаю, чому вона так зробила. Писав же тобі, що сам запропонував їй повернути її в сім'ю Авла? Правда, відповіла мені, що це вже неможливо, і з огляду на те, що Плавтії виїхали на Сицилію, і з огляду на вісті, які приходять через рабів з оселі в оселю, аж до Палатину. Імператор міг би її знову відібрати в Авла. Це правда! Та їй усе-таки було відомо, що я більше домагатись її не буду, що я відмовився від шляху примусу, а позаяк не можу ні перестати її кохати, ні жити без неї, приведу її до мого дому через заквітчані двері й посаджу на освяченій шкурі біля вогнища… І все ж утекла! Чому? Нічого їй уже не загрожувало. Якщо мене не кохала, могла мені відмовити. За день до цього я познайомився з дивовижним чоловіком, таким собі Павлом із Тарса, який говорив зі мною про Христа і його вчення й говорив так сильно, – мені здалося, що кожне його слово, навіть супроти його волі, перетворює на попіл усі основи нашого світу. Цей же чоловік провідав мене після її втечі та сказав: «Коли Бог розкриє очі твої на світло й зніме з них більмо, як зняв із моїх, тоді відчуєш, що вона вчинила правильно, й тоді, може, її відшукаєш». І ось сушу голову над тими словами, буцім почув їх із уст піфії в Дельфах[243]. Часом здається мені: вже щось розумію. Вони, люблячи людей, є ворогами нашого способу життя, наших богів і… наших злочинів, отже, вона втекла від мене, як від людини, що до цього світу належить, людини, з якою мусила б розділити життя, що його вважають християни порочним. Скажеш, оскільки могла мені відмовити, значить, їй не було чого втікати. А якщо й вона мене кохає? В такому разі хотіла втекти від любові. Лише подумаю про це, хочеться мені вислати рабів у всі завулки Рима й наказати їм, аби кричали біля кожного будинку: «Повернись, Лігіє!» Але перестаю розуміти, навіщо вона це зробила. Адже я б їй не заборонив у Христа вірити й сам спорудив би йому вівтар в атрії. Чим один новий бог зашкодив би мені й чому я не мав би в нього повірити, я, хто не дуже вірить у старих? Знаю