Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Іван оглянувся: привиди губилися в грозовій темені, були безликі й німі; блискавки, роздираючи хмари, тлумили їх, у темряву вганяли, та враз на низьке чорне небо з–поміж двох блискавок вихопилася на гнідому коні зеленокоса літавиця, а чи віла наддунайська, пітьму на мить дивною вродою осяявши, вона пролетіла понад землею і зникла в помаранчевому меві над обрієм, ще не зайнятим тучею; в Івана скрутилося серце, що не запам'ятав образу літавиці, проте здалось йому, що то було Юлине обличчя; чому воно в цю мить між блискавок з'явилося, що хотіла повісти кохана: застерегти, щоб не йшов далі, бо там чекає на тебе смерть побратима, і як зобачиш її, то вмить закінчиться твоє дотеперішнє життя, інше настане, і ти розпочинатимеш нову мандрівку — сам–самісінький, бо приятеля, який був твоєю душею, більше коло тебе не буде; вернися, збережи ілюзію присутності друга, не дивися смерті у вічі!

Не завертай мене, літавице, з дороги, якої виминути не можу і права не маю, бо там, куди йду, зупиниться й час мого народу, і я повинен погнати і час і народ поперед себе, як той пастух, що займає вівці повесні на полонину; а чи зумію вчинити це сам — я ж був уже без друга на дорозі в Жураках, над устям Манявки в Бистрицю, і не дійшов до краю, не зумів… З натовпу примар вийшли такі реальні, знайомі й звичні австрійські жандарми, наділи на мої руки бранзолети й повели, волоцюгу й бунтівника, до Станіславова на допит. І тут мене здолав новий, інший страх: давніший, вижницький, був спричинений насильством не наді мною, і біля мене стояв тоді Маркіян, твердю якого я був захищений, а тут опинився під наругою сам, мене розтоптували хамство й сваволя невігласів і циніків, мої записи, які я цінував понад усе, бо в них жила загадка світу, розшарпано, подерто, а мене висміяно; потім мене погнали, мов злочинця, етапом — з жандармських рук у жандармські руки — через Богородчани, Саджавку, Розсільну, Лукавицю, а з Погара стало видно Лімницю і мій Ясень, і я найбільше боявся, щоб знайомі селяни не уздріли мого приниження, а вони бачили й дивувалися, що ученого поповича привели в село, мов злодія, і вже дали знати отцеві Миколаю, щоб той зітлів зі встиду; на порозі стояла мати, вдивлялася в бік Погара, вона впізнала сина між двома озброєними опричниками, а в нього черевики розбиті й пальці на ногах покривавлені, на руках — кайданки; і що тобі, сину, потрібно від світу цього, що спокою собі не знаходиш; а я, мамо, хотів досягнути Божих чертогів, бо вірив, що Всевишній розкриє мені найсокровеннішу таємницю мого народу, і я восхвалю його вічність на нашій землі, а та таємниця належить лише Творцеві, і я нікому не потрібний в цьому страшному світі…

Новосільська доріжка вихопилася з тракту праворуч й побігла через Неслухів униз до річки Думниці. А над річкою — трибанна бита ґонтом церковця, в якій уже з причини хворості не править отець Маркіян; Іван пробіг поглядом по плину Думниці й зупинився на припадистій офіцині[91] біля поміщицького двору, відведеній під новосільську плебанію, й не зміг іти далі: а що коли його вже немає — як і куди податися самому?

На околиці Неслухова, біля дороги, стояла запряжена двома шкапами оббита лубом бричка з околотом на сидінні. Фірмана біля повозу не було, коні паслися на мурузі — напевне, то балагула зупинився на попас, шкода, що раніше не натрапив на нього, чей із самого Львова довелося йти пішки… Порозглядався й побачив візника, що сидів на колоді біля зарослого кропивою хатища; був то дебелий чолов'яга, одягнений в суконну гуню, підперезаний черкеським поясом з газирями, в шкіряному плескатому кашкеті.

Іван полохливо відвів очі від незнайомця, який в одному менті пильно вчепився в нього поглядом, й пішов далі, начеб не помічаючи його, та їхні очі мимоволі зустрілися, й обидва втямили, що колись у житті здибалися.

Ця здогадка приторочила Івана до місця, де сидів візник, і вже вони обидва начебто мусили привітатись або хоч обмінятися якимись необов'язковими фразами, і спитав Іван, чи то тут станція балагулів; візник недбало відказав, мовляв, на цьому місці стояв колись його вітцівський дім, то звернув з тракту поглянути й ось що побачив: усе минає, все пропадає — фортуна! — а курсує він між Миколаєвом і Бродами, то чи не треба підвезти?

— Хіба що завтра–післязавтра, до Ожидова буде мені потрібно, — сказав Іван. — А ви львівський? — спитав по хвилині обережно.

— Я світовий, — цвьохнув візник карбачем, — і не ваша то справа. Що ж то за мода така — допитуватися про родовід кожного стрічного?

Іван геть знітився й швидко подався доріжкою вниз до річки; візник тим часом заліз у бричку, натягнув віжки і стрельнув пугою, розвертаючи повоза; виїхавши на дорогу, тпрукнув на коней й гукнув услід подорожньому:

— Моя станція в Буську біля корчми, пане Вагилевич! — І бричка покотилася по тракту.

Розділ другий

За бричкою знялася курява і зникла за пагорбом, а Іван усе ще стояв, зупинений окликом загадкового балагули, який звідкись знає його прізвище, і враз ні з того ні з сього проступила в пам'яті парсуна, що колись протиражувалася в десятках газетних фотографій у рубриках кримінальної хроніки: чимось нагадував балагула того зухвалого волоцюгу, який десять років тому з невідомих причин серед білого дня застрелив на Личакові актуарія карного суду Зайончковського; ця здогадка, зрештою, була нісенітною, бо як би то злочинець, який і досі перебуває в розшуку, міг собі спокійно балагулити дорогами Львівщини; Вагилевич одразу її відкинув; він подався стежкою в бік панського двору, біля якого причахнула низенька офіцина — новосільська плебанія, та нав'язливі догадки про особу балагули й далі чіплялися свідомості, ніби спиняли, щоб не йшов так швидко; ось уже місток з ажурним поруччям переводить стежку через Думницю до двору; Іванові згадалося, що убивця Зайончковського був ще знаний як театрал, який водив за свій кошт міську голоту до театру Яна Непомуцена–Камінського на якусь там виставу, й після атентату директора тягали з цього приводу на допити; а ще перед польським