Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

повстанням через центр міста на Льошанівку, де кнайпа «Пекелко», провадив двометровий гевал у циліндрі клепарівський набрід на пиво, й попереду юрби завжди підбігав базарний музика Ясьо Сакрамент, витинаючи на скрипці личаківського штаєра та приспівуючи: «Bos ty, Manko, fest dziewczyna!»[92] — та невже це той самий отаман клепарівських волоцюг, який після погрому повстанського полку Августа Бєльовського над Стиром вернувся до Львова в конфедератці польського офіцера й у кнайпі хлюпнув бокал гарячого пуншу в обличчя царському резидентові й за це потрапив до тюрми: справа була голосна, й після того, як убивця Зайончковського зник зі Львова, плітки і правда про отамана волоцюг ще довго квасилися серед зацькованого поліцейськими нишпорками поспільства — від аристократів до базарних сидух.

Яке ж його прізвище, а–а… таж той таємничий балагула — то Міхал Сухоровський з Неслухова!

Ну і нехай собі балагулить, якщо не боїться, заспокоїв себе здогадкою Вагилевич; він невтримно наближався до плебанії й, боячись найстрашнішої звістки, сповільнював ходу, відганяючи думку про непоправне згадками про Маркіяна.

То було три роки тому. Саме тоді Маркіян перебрався з Гумниськ у Нестаничі, зайнявши там парохію, а Вагилевич, який через свої безперервні мандрівки спізнено закінчив богослов'я, titulum mansae[93] від Ірода, як семінаристи називали митрополита Михайла Левицького, не отримав, оскільки непотребне захоплення фольклором та демонологією завадило йому засвоїти церковний спів. Крім того, Вагилевич не знаходив собі пари й не міг подати до випускної семінарської комісії шлюбного свідоцтва, а без того прецінь не висвячують; щоб заробити собі на прожиток, досліджував родоводи польських аристократів, і врешті йому пощастило: представив поетові Юзефові Дуніну–Борковському його родовід, який сягав аж династії Пястів. Розчулений граф відпустив дослідникові кімнату в своєму будинку на вулиці Галицькій, призначив для нього прислугу, розпорядився пошити пролетарієві модний фрак, щоб не з'являвся перед вищим товариством у семінарській сутані, й Вагилевича настиг несподіваний достаток. Борковський водив його на редутові забави в аристократичні доми, а найчастіше виїжджали до панства Сєраковських в Ожидів, пан Юзеф представляв Івана як енциклопедиста, а оскільки новіцій писав вірші, дами називали його «нашим Петраркою», дівиці ж мліли перед ним і зізнавалися в коханні.

Увага панства задурманювала помисли Вагилевича, хоч глибоко в душі він усвідомлював, що ті надмірні похвали фальшиві суть, сам–бо добре знав свої поетичні й наукові можливості, — слави жадав, але заслуженої, й ніхто його пекучого прагнення не бачив і не розумів, тільки одна пані Анеля, дружина ожидівського дідича Владислава Сєраковського, сліпучо вродлива аристократка й водночас безпосередня й мила особа, якось на забаві присіла біля Івана й, задивившись у його глибокі чорні очі, проказала шепотом:

— Ви інший, особливий, і ніхто вас тут не розуміє, я навіть не розумію, чому ви серед нас… А може, той затаєний талант, який маєте, не рущині потрібен, а польщизні, і тому ви тут… Я часом прислухаюся до ваших розмов з тутешніми нудними політиками й відчуваю: ви більший, ніж думаєте.

Іван нітився, дивлячись на красуню з чужого світу, таку прихильну до нього, заздрив панові Владиславу і притлумлював у собі щемне почуття захоплення.

— Я мушу десь знайти себе, пані Анелю, мене не приймають свої, а чужі заманюють, я ж хочу, щоб моя праця належала рущині, бо русин єсьм.

— Мене зворушує ваша відвертість, пане Янку, ви справжній, без тіні фальшу, але ж не вкрадуть, я думаю, вашу працю мої родаки… Гадаю, що для вас корисніше перебувати серед польських аристократів, ніж серед малописьменних сільських попів. Хто вам може тут завадити працювати для свого народу?

— Заспокоєння вигодами, пані Анелю… Я думаю не раз, чи не краще мені піти геть?

— Мені було б жаль. У нас так мало можна почути розумних бесід — самі вівати!.. А втім, порадьтеся зі своїми приятелями, я зовсім не розумію, чому ви, перебуваючи серед нас, повинні відчужуватися від пана Шашкевича, від пана Головацького, — я ж знаю їх, а хто після виправи в Диків вас не знає? А з дідом Маркіяна, отцем Авдиковським з Підлисся, ми були в найкращих стосунках…

— Дякую, пані Анелю, я вам одній беззастережно вірю…

Після цієї розмови Іван вибрався в Нестаничі до Маркіяна, й між побратимами спалахнула шорстка перемовка.

З перших Іванових слів відчув Маркіян, як до приятеля закрадається мана самозакоханості й приподобання сильним світу цього; і звідки це могло взятися в нього, думав Шашкевич, адже, крім науки, Вагилевич нічого ніколи знати не хотів і запобігливістю не грішив, та, видно, сама наука манила його у свій затишок, і він відчужується в ній від боротьби на відкритому полі… Та й справді: Іван спробував ступити до двобою тільки раз і поквапився розкаятися на допиті в ректора семінарії Венедикта Левицького з приводу своєї участі у виданні «Русалки Дністрової» — Маркіян знав про це, хоч Іван йому й не зізнавався; потім шукав захистку в Погодіна, а коли зв'язок з московським академіком видався небезпечним, заховався у графа Дуніна–Борковського, піддавшись спокусі вигод і примарної слави.

— Чого ж ти прийшов до мене, Іване: скаржитися на нещирість пана Юзефа чи шукати мого запевнення в його благородстві — щоб отримати право залишатися в його товаристві, де тобі спокійно і ситно живеться?

Маркіян був непоступливий і вимогливий.

— А чи не думаєш, Іване, що ступив єси на стезю зради наших принципів, знайшовши тихе кубельце у ворожому середовищі?

— А чи можна, Маркіяне, стати справжнім ученим, перебуваючи в цілковитій залежності від не визнаних ніким національних принципів, які звужують можливості вченого, котрий знаходиться в чужому оточенні й мусить шукати путівців для компромісу з ним, аби не замурувати себе в шкаралущі ідей, несприйнятливих для цивілізованого світу?

— Ти шукаєш лазівок для виходу із ситуації, в яку потрапив під моїм впливом, і не думаєш про те, що раніше чи пізніше компроміс з чужим оточенням виліпить з тебе польського або російського науковця, але ніколи не русинського.

— Але ж неможливо нині стати виключно русинським ученим, представником еліти народу, якого світ не знає — проте зможе дізнатись, але тільки тоді, коли ми його піднімемо на рівень європейської цивілізації?..

— Якою ціною? — спалахнув Шашкевич. — То ж скажи, чому боїшся — якою ціною?!

Вагилевич тихо покинув Маркіянове приходство — більше приятелі не зустрічалися… Аж недавно від Августа Бєльовського Іван дізнався, що сухоти здолали Маркіяна, і він лежить при смерті. Чи то вогонь непокори спалив його, а може, непокора зродилася