Читати книгу - "Північна Одіссея"

— А робота? — спитала матір з тремтінням у голосі.

— Я більше ніколи не працюватиму.

— Господи милосердний, Джоні! — зойкнула вона. — Не кажи так!

Те, що він сказав, було для неї блюзнірством. Його слова вразили її так, наче щойно її син зрікся Бога.

— Та що ж на тебе найшло, га? — спитала вона, марно намагаючись напустити на себе суворість.

— Цифри, — відповів Джоні. — Просто цифри. Цього тижня я зробив багато обчислень, і вони мене дуже вразили.

— Не розумію, до чого тут цифри, — пирхнула матір.

Джоні розуміюче та поблажливо посміхнувся, і мати пережила легкий шок, усвідомивши, що в синові не лишилося ані грана колишньої сварливості й дратівливості.

— Зараз я тобі все поясню, — сказав він. — Я страшенно втомився. Через що я втомився? Через рухи. Я виконував рухи увесь час відтоді, як народився. Мені набридло рухатися, і тому рухатися я більше не буду. Пам'ятаєш, коли я працював на скляному заводі? Я обробляв триста пляшок щоденно. Гадаю, на кожну пляшку я витрачав приблизно десять різних рухів. А це — тридцять шість тисяч рухів на день. За десять днів — триста шістдесят тисяч рухів. За місяць — один мільйон вісімдесят тисяч рухів. Відкидаємо вісімдесят тисяч… — мовив він голосом самовдоволеного філантропа, що робить благодійний жест, — відкидаємо вісімдесят тисяч, лишається мільйон рухів на місяць. За рік виходить дванадцять мільйонів. А на ткацьких верстатах я рухаюся вдвічі швидше. У результаті маємо двадцять п'ять мільйонів рухів на рік, і мені починає здаватися, що я рухаюся отаким чином уже щонайменше мільйон років. А цього тижня я не рухався взагалі. Бувало, подовгу не робив жодного руху. І ти знаєш, це — класно, сидіти отак годину за годиною і нічого не робити. Ще ніколи я не був таким щасливим. Ще ніколи я не мав стільки вільного часу. Я його взагалі не мав. Тільки те й робив, що увесь час рухався. А в такий спосіб стати щасливим неможливо. І тому я цим більше ніколи не займатимусь. Тільки те й робитиму, що сидітиму і сидітиму. Відпочиватиму й відпочиватиму. А відпочивши, знову відпочиватиму.

— А як же Віл та діти? — розпачливо спитала мати.

— Ото-ж-бо, Віл та діти, — луною відгукнувся він. Але в голосі його не було ані злості, ані роздратування.

Джоні давно знав, що мати плекала певні надії стосовно молодшого сина, але його це вже не цікавило і не турбувало. Усе втратило своє значення. І навіть це.

— Я знаю, ма, що планувала ти для Віла: щоб він ходив до школи, а потім учився на бухгалтера. Але то все марно. Так не вийде. Я кидаю це заняття. І йому доведеться піти на роботу.

— І оце — подяка за те, що я тебе виховала! — знову зарюмсала мати, прикрившись фартухом і роздумуючи, чим зарадити.

— Нічого ти мене не виховала, — відповів Джоні з печаллю і лагідністю в голосі. — Я сам себе виховав, ма, і також виховав Віла. Він — більший за мене, кремезніший і вищий. Коли я був малим, я завжди недоїдав. Коли він був малим, я заробляв на харчі для себе і для нього. Але з цим покінчено. Нехай Віл або йде працювати, як я, або нехай іде під три чорти, і мені байдуже, що він обере. Я втомився. І тому я іду. Ти не хочеш зі мною попрощатися?

Мати не відповіла. Знову закрила вона обличчя фартухом і знову заплакала. Джоні на мить затримався в дверях.

— Не знаю — я завжди робила все, що могла, — хлипала вона.

Вийшовши з будинку, він пішов по вулиці. Раптом погляд Джоні упав на поодиноке дерево, й обличчя його просіяло млявою радістю.

— Просто сидітиму і нічого не робитиму, — сказав він сам собі впівголоса замріяним тоном. Потім задрав голову догори, але в очі йому блиснуло сонце і на мить засліпило.

Джоні йшов довго і не поспішаючи. Діставшись до джутового заводу, він пішов повз нього. До його вух долетів приглушений шум ткацького цеху, і він посміхнувся. То була спокійна і беззлобна усмішка. Ні до кого і ні до чого не відчував він ані огиди, ані ненависті. Навіть до верстатів, що пронизливо верещали й гупали. Не було в його серці злоби. Не було в ньому нічого, окрім нестримного, схожого на голод бажання відпочити.

Будинки й заводи почали віддалятися і зменшуватися, а з наближенням до сільської місцевості ставало дедалі більше відкритих, незабудованих і неогороджених ділянок. Нарешті місто лишилося позаду, і Джоні вийшов на обсаджену зеленими деревами дорогу, що бігла вздовж залізничної колії. Своєю ходою він був не схожий на людину. Не був він схожий на людину і своїм виглядом. Джоні виглядав пародією на людину. То була якась викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, — сутула, вузькогруда, гротескна і страшна.

Проминувши невеличку залізничну станцію, Джоні. заліг під деревом у траві. І пролежав там увесь день. Час від часу він дрімав, і м'язи його конвульсивно смикалися. Прокинувшись, він лежав непорушно, спостерігаючи за пташками або вдивляючись у небо через гілки дерева над головою. Кілька разів він уголос розсміявся — просто так, без зв'язку з чимось почутим чи побаченим. ' Коли скінчилися сутінки і прийшла темрява, на станцію з гуркотом вкотився товарняк. Поки паровоз маневрував вагони на запасній колії, Джоні став прокрадатися вздовж потяга. Відсунувши бічні двері порожнього критого вагона, він натужно і незграбно заліз усередину. А потім засунув двері назад. Паровоз свиснув і рушив. А Джоні лежав на олівці і мовчки посміхався в темряві.

ДІМ МАПУЇ

Незважаючи на незграбність своїх форм, шхуна «Аораї» прудко бігла за легеньким бризом, і капітан уміло підвів її якомога ближче до берега, впритул до лінії прибою. Атол Гікуеру лежав низько у воді. Він являв собою коло омиваного хвилями коралового піску сто ярдів завширшки, двадцять миль в окружності та від трьох до п'яти футів заввишки над позначкою висоти припливу. На дні його великої і гладенької як скло лагуни було багато перлових черепашок, і з палуби шхуни, за вузеньким серпиком атола, було добре видно, як працювали шукачі перлів. Але в саму лагуну не могла зайти навіть торгова шхуна. При попутному бризі тендери ще могли якось пробратися крізь звивистий та мілкий канал, але шхуни змушені були ставати на якір за межами лагуни і посилати до неї невеличкі човни.

З «Аораї» вправно спустили шлюпку, у яку настрибало півдюжини брунатношкірих матросів, одягнених