Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Страху немає. Просто я сиджу на цьому холодному камені й чекаю, раптом десь там, де кінчається ліс, з’явиться вона — моє сонце, мої хмари, моя нічна птаха.
А іноді я здригаюся в метро від аромату її шкіри чи парфумів.
— Пах!
Він помер, убитий мною. Щоб потрапити до раю.
— Шість чоловіків за одну північ… Зовсім непогано…
Я не врятувала шістьох.
Вітчим здійняв догори руки, і Гвардієць побачив свою старість — хвору, з пігментними плямами на оголених яснах, із сивим пухом, з ключкою, зробленою із лижних палиць, вона човгає на брудну кухоньку до гарячого чайника і стола, заставленого слоїчками, каструльками і потемнілими від заварки філіжанками.
За вікном падав сніг, під батареєю стояла миска, повна іржавої води. Біля полиці з рецептами, підсунутими під розбитий телефон, старий нашийник, як пам’ять про померлу від старості дворняжку, підібрану багато років тому замерзлим, брудним цуценям. Облізла ковдра в кутку, що слугувала їй підстилкою.
Телевізор, який майже не чуєш, кілька шарів паперу на підвіконні, брудна постіль і огидний запах його самотньої старості.
— Ні, — він захитав головою. — Краще вже вмерти.
— То вмри.
— А-а-а-а-а…
І луна по всій Чорній Вежі:
— А-а-а!
— А-а-а!
— А-а-а!
Я доторкнулася до Гвардійця, І він побачив себе.
Онуки приїхали на літо. Одні схожі на дружину його старшого сина, інші схожі на його матір. Вони повискакували з батьківських машин, які зупинилися перед невідчиненими ворітьми, та бігли до нього.
Сонце, чиста мідь сосон довкола, птахи, квіти на нескошеній галявині, доріжка з плит пісковика, яскраві полиски на лакованих перилах, в’юнкий виноград на ринві.
Він сидів на ґанку та всміхався до них. Потерті джинси, светр навколо товстого живота і мила жінка позаду.
— Ну що ж ти не встаєш?
— Зараз, — сказав він. — Зараз, — упізнаючи її голос, почутий уперше так багато років тому…
— Такою буде смерть?
— Тобі подобається?
— Так.
— Тоді «пах»?
Отже — всі. Усі, кого знайшов Вітчим. Усі, кого знайшла я.
Крім останнього. За винятком одного.
Останній Гвардієць, що завмер у ритуальному колі.
Розділ 7Палаюче сизим коло. Сині тіні на чорних стінах. Вітчим ліворуч. Крихітка — за правим плечем.
— Одинадцять, — сказав Вітчим.
— Одинадцять, — сказала я.
— Останній, — сказав Вітчим.
— Останній.
— Буде смішно, якщо ти переможеш.
— Не буде, — сказала я.
— Буде, — сказав мені Вітчим. — Смішно й нудно.
— Давай подивимося?
— Давай.
І його рот заюшив потоком слів Чорного Чаклунства.
— А-ля-ля-ля-я-я-я! — лемент з високого мінарету над західними дахами.
— А-я-я-я-я-я-я! — плач старих раввинів у білому одязі.
— М-м-м-м-м-м-м-м, — здуті жовна святого отця.
— Ось! — юрода-жебрак за тисячу кілометрів і за три тисячі років. — Ось! Тут було добро, а оце постало зло!
Чоловік відчув холод у тунелі нічної дороги:
— Бережи нас…
Прокинувшись у страшному сні.
— Щось наснилося?
— Не знаю.
Пам’ятаю тільки сизе світло.
Сизе світло ритуального кола.
Що може розвіяти ніч? Лише місячне світло. Вітчим у світінні Давньої Магії. Крихітка при світлі неповного місяця.
— Безліч років тому… — стиха проказав Вітчим.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша», після закриття браузера.