Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

були створені волосні суди. Це були станові суди, які розглядали виключно селянські справи. Їх предтечею були селянські суди, які існували у державних селян згідно з селянським судовим статутом 1839 р. Становий характер суду підкреслював юридичну відособленість селянства і самобутність правових поглядів сільського населення. У волосних судах, за підрахунками П. А. Гільдебрандта, розбирали свої спори 95 % всіх селян Росії[510]. Рішення та вироки волосного суду вважалися остаточними й виконувалися сільськими старостами[511]. Згідно з імператорським указом від 11 травня 1888 р. рішення волосних судів у селянських справах не можна було оскаржити навіть у Сенаті[512].

У 1865 р. була спроба об’єднати волосні та мирові суди, яка, втім не мала успіху. Згодом саме наявність станового суду стане однією з причин невисокої ефективності діяльності мирових судів і послужить приводом для скасування мирової юстиції практично на всій території Росії[513].

Волосні суди у своїй практиці майже не застосовували норми чинного матеріального та процесуального законодавства, а керувалися місцевими звичаями. Так, ст. 107 «Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності» надавала волосним судам таке право: «…якщо сторони, що сперечаються, не підуть на мирову угоду, то суд вирішить справу або на підставі заявлених у волосному правлінні угод і зобов’язань, якщо такі були укладені між сторонами, що сперечаються, або, за відсутності таких угод, на підставі місцевих звичаїв і правил, прийнятих у селянському побуті»[514]. При цьому волосні суди розв’язували питання, що виникали на підставі місцевих звичаїв, які в різних волостях могли бути неоднакові[515].

Відсутність системи добору та підготовки особового складу волосних судів і твердих законодавчих основ їх діяльності призводила нерідко до свавільних і несправедливих рішень. Так, у звіті Подільського губернатора про стан губернії за 1883 рік зазначалося: «…Діяльність безграмотних, іноді не цілком моральних суддів, що часто перебувають під впливом волосного писаря, — далеко не задовільна». Губернатор відмічав, що незадовільність роботи волосних суддів, можливо, залежить і від того, що «…при вступі на посаду волосні судді не приводяться до присяги, чим значно зменшується в них свідомість щодо важливості покладених на них обов’язків»[516]. Подібної інформації в архівах зустрічається чимало.

У 1889 р. волосні суди зазнали суттєвих змін відповідно до новоприйнятих Тимчасових правил щодо волосного суду. Зокрема, волосному суду було надано право застосовувати як покарання різки, незважаючи на скасування тілесних покарань у 1863 р. Змінився і склад волосного суду. Якщо раніше волосний старшина не мав права втручатися в діяльність волосного суду і бути в його складі, то згідно з Тимчасовими правилами 1889 р. він ставав головою волосного суду. Змішування адміністративно-поліцейської та судової влади у волосному суді було очевидним кроком назад до дореформеного судоустрою[517].

Водночас згідно з положенням Про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. волосний суд, як зазначає В. М. Вороновський, втратив значення «домашнього селянського суду і став повноправною ланкою в системі всього місцевого судоустрою». Було розширено коло осіб і справ, підвідомчих волосному суду. Однак зміна структури волосного суду ще більше загострила його недоліки. Особливістю нового волосного суду стало те, що його рішення могли бути оскаржені в 30-денний термін через земського начальника в повітовий суд як апеляційну інстанцію і в губернську присутність як касаційну інстанцію[518]. Волосний суд був збережений і законом від 15 липня 1912р., який вніс в організацію волосного суду кілька поліпшень і певною мірою пов’язав його з мировими судовими установами.

Для повноти уявлення про тогочасну російську судову систему слід зазначити, що паралельно із загальною Судовою реформою відбулися реформи військових і військово-морських судів, які перебували відповідно у віданні Військового і Морського міністерств.

Так, 15 травня 1867 р. на підставі попередньо розроблених у 1862–1865 рр. «Основних положень перетворення військово-судової частини» було прийнято новий Військово-Судовий статут. Згідно з цим документом судова влада у військовому відомстві належала полковим і військово-окружним судам, а також головному воєнному суду як верховному касаційному суду. Всі суди військового відомства оголошувалися колегіальними. Полкові та військово-окружні суди розглядали справи по суті, а Головний воєнний суд наглядав за законністю їхніх дій. Для проведення досудового слідства засновувався інститут військових слідчих, а для прокурорського нагляду — інститут військової прокуратури на чолі з головним військовим прокурором. При Головному військовому суді перебував головний військовий прокурор і його помічник, а при кожному військово-окружному суді — військовий прокурор і його помічники.

Вища судова влада у військовому відомстві належала військовому міністру, який, не приймаючи рішень по суті справи, мав контролювати законність дій військових судів і військової прокуратури. В міністерстві існувало Головне військово-судове управління, яке забезпечувало діловодство Головного військового суду та здійснювало ряд інших судово-організаційних функцій.

Того ж 15 травня 1867 р. було прийнято також Військово-морський судовий статут, який заклав основи судової організації, дуже подібні до тих, що встановлювалися в сухопутних військах. Так, судова влада у військово-морському відомстві належала екіпажним і військово-морським судам, а також Головному військово-морському суду як верховному касаційному суду. Екіпажні суди створювалися в екіпажах, командах, управліннях і навчальних закладах, а військово-морські суди — у головних