Читати книгу - "Нездоланний"

В цілому в приміщенні було п’ять столів, кожен завбільшки з двері – близько шести футів завдовжки та трьох завширшки, усі зроблені з дерева та пофарбовані в чорний колір. Разом вони домінували над рештою предметів у квартирі. Вони були виставлені в ряд по центру кімнати, утворюючи певний візерунок, перший із них стояв одним кінцем уперед, другий стіл стояв упритул до першого, проте боком, утворивши таким чином літеру «Т», третій стіл знову ж таки стояв одним кінцем уперед, четвертий – боком, утворивши ще одну «Т», п’ятий, який був останнім, знову кінцем уперед. Уся ця конструкція нагадувала своїм виглядом кремезний хребет, який проходив крізь це гнітюче місце, як набір міцних ребер та хребців.

На столах стояли комп’ютери: сім стаціонарних та вісім ноутбуків. Там були й інші незрозумілі чорні коробки, додаткові жорсткі диски, модеми, USB-хаби, блоки живлення та вентилятори. Але окрім цього, там були ще й дроти, великі стоси та цілі купи перекручених та сплутаних докупи кабелів, наче вони всі просто збожеволіли. А там, де не було ні дротів, ні коробок, були книги, вони лежали у високих нестійких стосах, усі були на тему технічних аспектів кодування, гіпертекстових протоколів та визначення імені домену.

Ченґ перевірила передпокій та зачинила за ними двері. Ричер сказав:

– Спробуй скористатися цим телефоном.

Вона натиснула на кнопку повторного набору і почула туркотливий звук мелодії у вусі, а тоді мережа нарешті встановила з’єднання і в кімнаті задзвонив телефон. Він дзвонив голосно та наполегливо. Він дзвонив та дзижчав, граючи дурнувату мелодію та сильно вібруючи пластиком по дереву. Телефон Мак-Кенна був просто там, на столі, підстрибував під тією плутаниною дротів, його маленький екран увесь підсвічувався синім кольором. Він був з’єднаний із зарядним пристроєм, а той, у свою чергу, із комп’ютером.

Ченґ завершила виклик і запитала:

– Чому він не носить його із собою? Телефон повинен бути в кишені.

Ричер відповів:

– Думаю, для нього це не зовсім мобільний телефон. Принаймні не у звичному сенсі цього слова. Цей номер був для нього лише альтернативою, яка давала змогу телефонувати Вествуду, ось і все. І він виконав свою роботу. Не його провина, що результату не було досягнуто. Тож, як ти розумієш, він здався та залишив телефон у шухляді. Ось тільки у цьому випадку шухлядою слугує стіл.

– Але він заряджається.

– Просто звичка, скоріш за все.

– То де ж він тоді зараз?

Ричер відповів:

– Я не знаю, де він.

– Двері Ківера також були незамкненими.

– Я це пам’ятаю.

– Думаю, нам треба все швидко оглянути і йти геть.

– Наскільки швидко?

– За дві хвилини.

Це було небагато, але цього було достатньо, бо дивитися практично не було на що. Кухня була мініатюрною, із шафкою, яка була наполовину меншою від звичного розміру, а всередині неї стояла лише коробка пластівців невідомої марки, та з холодильником, що також був удвічі меншим, ніж стандартні, всередині якого стояв лише літровий пакет молока невідомої марки та два шоколадних батончики. У шафці у ванній кімнаті знайшлися сертифіковані обезболювальні пігулки та протизастудні засоби, що продавалися без рецепта. Ще вони побачили комод, наповнений зношеним одягом, більшу частину якого було пошито зі штучного матеріалу, і увесь він був чорного кольору. На ліжку вони не помітили нічого особливого. Комп’ютерне обладнання стояло на своїх місцях. Усі монітори були ввімкненими, як з команди, проте, починаючи з цього етапу, кожен наступний процес потребував введення пароля. Жодних фото, жодних особистих речей, книжок для читання на дозвіллі чи стосів листів.

Ченґ відчинила двері та знову перевірила коридор. Вона сказала:

– Ідемо звідси.

Тоді вона відчинила двері ширше. За ними стояв чоловік.

Свідчення очевидців часто бувають підозрілими через певні передумови, когнітивні викривлення у сприйнятті інформації та навіювання. Вони є підозрілими, бо людям властиво бачити те, що вони хочуть бачити. Ричер також був таким. Він також був людиною. Передня частина його мозку витратила першу дорогоцінну долю секунди на сприйняття чоловіка за дверима, намагаючись підлаштувати його під більш прийнятний теоретичний образ Мак-Кенна. Це було не простим завданням для мозку, бо Мак-Кенн мав бути старим, шістдесятирічним худорлявим та виснаженим чоловіком, тоді як чоловікові за дверима явно було років на двадцять менше, і виглядав він років на двадцять здоровішим. Проте інстинктивно Ричер усе одно намагався реформувати образ, бо хто ж іще це міг бути, крім Мак-Кенна? Хто б іще міг стояти перед дверима Мак-Кенна в будинку Мак-Кенна, який знаходився в місті Мак-Кенна?

А тоді, усього лишень півсекунди по тому, задня частина мозку Ричера перемогла, і образ сам себе видозмінив, чітко та ясно, зовсім не на користь потенційного Мак-Кенна, і навіть не на користь претендента на цю роль, а на знайоме обличчя, яке він уже двічі бачив раніше, а ця зустріч була вже третьою. Вперше він побачив його в їдальні, тоді в легковику, і нарешті тут, у похмурому горішньому коридорі перед маленькою квартирою на третьому поверсі будинку без ліфта.