Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

І тоді Барі здалося, що вся водойма раптом ожила бобрами. Голови й тулуби почали сновигати у воді туди-сюди, то ховаючись, то знову з’являючись. Ці вечірні забави членів усієї колонії його немало бентежили й дивували. Хвости вдарялись об воду, наче пласкі дошки. Дивні посвистування чулися над бризками. Аж раптом гра враз припинилась. Усіх бобрів, імовірно, було близько двадцяти, не рахуючи молоді. І всі вони, наче наперед умовившись чи почувши чиюсь беззвучну команду, заспокоїлися в одну мить, і на всьому озерці запанувала цілковита тиша. Деякі бобри зникли під водою, та більшість виповзла на берег.

Не гаючи часу, усі взялися до роботи. Барі став прислухатися й пильно дивитися. Та найбільше, що міг почути, — шелест трави, де сам ховався. Він прагнув пізнати цих цікавих нешкідливих істот. Вони його не лякали ні своїм розміром, ні кількістю. Те, що вовчук поводився так тихо, зовсім не свідчило про його побоювання. Навпаки, у ньому зростало бажання якнайкраще ознайомитися з цим цікавим братством чотириногих водяних створінь. Завдяки їм він уже не почувався таким самотнім у цьому великому лісі. А тоді за футів десять від того місця, де лежав, Барі раптом побачив щось таке, що перегукувалося з його щенячим прагненням до спілкування.

Там, на вузенькій смузі берега, що височіла над ставком, вайлувато йшло товсте маленьке бобреня Уміск із трьома своїми товаришами. Уміск був устаршки з Барі, може, на тиждень чи два молодший. Але він був повніший і важчий за щеня й майже таких же розмірів ушир, як і вздовж. У всьому світі природа ніколи не створювала симпатичніших чотириногих створінь, як маленькі бобренята і, мабуть, ще ведмежата. На всесвітній виставці бобренят Уміск, напевно, здобув би перше місце. Троє його товаришів були трохи меншими й шкутильгали за ним, видаючи веселі тріскучі звуки й тягнучи за собою пласкі хвости, наче маленькі саночки. Вони були товстенькими й пухнастими і здалися Барі надзвичайно дружелюбними, тож серце його раптово закалатало з радості.

Проте вовченя не рухалося. Воно ледве дихало. А потім Уміск раптом кинувся на одного зі своїх товаришів і повалив його. Тут-таки двоє інших навалилися на самого Уміска, і всі четверо стали кататися, як кулі, збиваючи один одного з ніг, поплескуючи хвостами й увесь час радісно кувінькаючи. Барі знав, що це була не боротьба, а гра. Підвівшись на ноги, він забув, де був зараз, забув про все на світі, окрім тих пухнастих круглих пустунів. Умить пробачив природі всі пережиті незгоди. Він був уже не боєць, не мисливець і не добувач їжі. Тепер це було просто щеня, що пристрасно бажало погратися з однолітками, і бажання це оволоділо ним сильніше, ніж найстрашніший голод. Барі закортіло кинутися до Уміска та його приятелів і долучитися до їхньої веселої забави. Якби це було можливо, він би, напевно, розповів їм, як покинув свою неньку, рідний дім, як йому довелося зазнати лихих пригод, і що залюбки залишився б із ними назавжди, якщо їхні батьки не будуть проти.

Барі так тихо заскавчав, що Уміск зі своїми друзями його не почули. Вони були дуже захоплені своєю грою. Повільно, м’яко Барі ступнув уперед, тоді ще трохи, ще — і от уже стояв на вузькій смужці берега за півдесятка футів від бобренят. Він нашорошив свої маленькі гострі вушка, випрямив хвоста так рівно, як тільки міг, і кожен мускул у його тілі затремтів у радісному передчутті.

І от нарешті його побачив товстенький Уміск і тут-таки став, як укопаний.

«Вітаю! — сказав Барі, здригаючись усім тілом. — Не проти, якщо і я з вами пограюся?»

Уміск не відповів. Троє його товаришів глянули в бік вовченяти. Бобренята так і не рухались. Тепер уже чотири пари здивованих очей утупилися в прибульця.

Барі спробував знову потоваришувати, притиснувшись передніми лапами до землі, виляючи хвостом і витягуючи задні ноги. Щоб викликати до себе довіру, він схопив із землі першу-ліпшу гілку.

«Ну, то як? Можна? — просився він. — Я теж умію гратись!»

Щеня підкинуло гілку в повітря, намагаючись цим показати, що й справді вміє бавитись, і раз чи двічі тихенько дзявкнуло.

Уміск і його брати так і стояли, мов половецькі баби.

Аж от раптом хтось помітив Барі. Це був величезний старий бобер, що плив через озерце з молоденьким деревцем у зубах до нової греблі. Умить він розціпив зуби й подивився на берег. А тоді, наче постріл з рушниці, почувся голосний плюхіт хвостом об поверхню води. Це був сигнал тривоги, що в нічній тиші міг бути чутний за кілька миль довкола.

«НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА!»

Щойно почувся перший сигнал тривоги, як усюди, у всіх напрямках затарабанили по воді хвости: в озерці, у замаскованих каналах, у заростях вільхи й верболозу. Усі бобри одночасно голосили Уміскові та його друзям:

«РЯТУЙТЕ СВОЇ ШКУРИ!»

Тепер настала черга кам’яніти Барі. Геть здивований, він побачив, як четверо маленьких бобренят кинулись у воду й зникли. З усіх боків до нього долинали звуки плюхання об поверхню води: старші бобри й собі пірнали під воду. А тоді навкруги запанувала дивна тривожна тиша. Барі тихенько заскавулів, і в цьому скавулінні почувся справжній дитячий плач. Чому Уміск і його товариші так злякались і втекли? Що він зробив їм такого, що вони не захотіли взяти його у свою компанію? І раптом вовчук відчув пустотну самотність, мабуть, навіть ще більшу, ніж тієї першої ночі, коли загубився від своєї матері. Уже зовсім зайшло сонце, засіріло вечірнє небо, а малий усе ще стояв і стояв на місці. Темні тіні лягли на озерце. Барі подивився вглиб лісу, де розтікалися згустки ночі, і голосно безнадійно