Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 219
Перейти на сторінку:
відомий лише своїми воротами — перші ворота, другі ворота, треті ворота. Мабуть, Адам і Єва не так болісно переживали своє вигнання із раю, як переживає виселення із державної дачі якийсь розжалуваний заввід ділу або його заступник. І якщо він навчився терпіти образи, приниження та бюрократичну муштру, котра перевершує муштру військову, то можна сказати з певністю: серед канцелярських тернів, що страшніші від тернів лісових, його надихала надія потрапити за оцей паркан — туди, де можна самого Андрія Даниловича побачити в смугастій піжамі з садовим ножем у руках. Здавалось би, десь в Ірпені або в Боярці якийсь непримітний бухгалтер має значно кращий будинок (не кажучи вже про бузкові кущі й троянди), але ж він, отой будинок, не визначає сходинки в суспільній ієрархії, — і саме це, а не побутові блага, стояло в центрі людських пристрастей. Тут існували такі ж самі психологічні співвідношення, як поміж золотом звичайного годинника і золотом лауреатської медалі.

Міліціонер заглянув у посвідчення Гриви, іще раз сховався за хвірткою, але вже ненадовго, і з виглядом ангела, приставленого до райських воріт, пропустив машину Мирона Сидоровича туди, де бронзовотілі сосни, що також, здається, хизувалися власною престижністю, обступали дрібні будиночки і великі капітальні споруди, призначення яких Миронові Сидоровичу було відоме лише з розмов, там йому бувати не доводилось. А проте з палуби дніпровського пароплава видно саме оті споруди — здалеку, з Дніпра, вони справляють враження чогось величного й розкішного; будови своїми фасадами обернені до заплави, що ряхтить озерами й шелестить густим, вище пояса, барвистим різнотрав’ям.

Якось Мирон Сидорович зайшов саме сюди, на фасадний бік, і був вражений дивовижним несмаком архітектурних окрас: важкий фронтон підпирали опецькуваті колони, оформлені під мармур, — достоту ці палаци споруджував для можновладного феодала, що ніколи не виїздив із провінції, архітектор вісімнадцятого століття. Грива, проаналізувавши психологічні мотиви, що спричинилися до відродження псевдоримського стилю тоді, коли усюди в світі панували скло, алюміній, бетон, поринув у вельми невеселі роздуми. То були роздуми про бацили владолюбства, котрі вилазять на поверхню ще й отаким робом — через архітектурні надмірності або просто обивательський несмак.

Правду кажучи, Мирон Сидорович не дуже цікавився, яке призначення мали оті палаци, таж він тут бував інколи, і якось само собою стало звичним, що там містилися готель, ресторан, басейн для плавання тощо.

Вдома він застав лише Марію Капітонівну — вона сиділа за столом у великій кімнаті в килимах, з вазами, картинами відомих художників та квадратним каміном, що сяяв полірованим мармуром і ретельно начищеною бронзою. Оглядаючи будинок знадвору, не можна уявити ні цієї кімнати, ні її убрання — воно видалось Гриві несподівано пишним. Господиня, відсунувши карти, які вона розкладала на столі, підвелась і пішла назустріч гостеві. Шаровари турчанки, пантофлі з загнутими носками, біла пухова шаль на плечах надавали її постаті того домашнього затишку, який спонукає до простоти й щирості.

— Який же ви молодчина, що приїхали, — без удаваності мовила Марія Капітонівна голосом, що був колись мелодійним, а зараз нагадував звуки транзистора, в якому сіли батареї, — він іще звучить, але кожен звук спотворений браком енергії', лишилося щось деренчливе, скрипуче.

— Сідайте, будь ласка, — показала вона на стілець, що стояв за столом навпроти. — Я відпустила свою куховарку, у неї хтось там заміж виходить чи жениться. Андрій Данилович повів вашу благовірну підкріпитися в ресторан. Вони ось-ось повернуться. Звичайно, вам нецікаво марнувати час із старою бабою (в міміці щось схоже на кокетування), та якщо вже приїхали, то, мабуть, вам теж подітись нікуди. (Раптом похопилася). Що я кажу? Чому ж нікуди? Ви можете приєднатися до них. А в мене чомусь голова розболілася. Хочете по чарці?..

Не чекаючи відповіді, прошелестіла шовковими шароварами й зникла за дверима. Мирон Сидорович тим часом розглядав вітальню, яка водночас була також їдальнею. Зграбні чеські меблі такі ж самі, як і в Гриви, — це й не дивно, бо Мирослава придбала їх з тієї ж партії. Тому Мирон Сидорович не надав уваги ні диванові з темно-брунатною оббивкою, ні сервантові з дорогим посудом, йому впала в око бурштинового кольору скляна ваза невигадливої форми, щось на зразок зрізаного кавуна, але в ній так звабно грали променеві зайчики, що не можна було відірвати очей. Здавалося, ваза мала власну душу, яка поширювала золотаве сяйво — сяйво, котрого в земному світі побачити не можна, воно панує лише там, звідки Миронове «я» щойно повернулося. І саме отим своїм небуденним сяйвом вона лишалася в пам’яті — раз її побачивши, вже неможливо забути. Мирон Сидорович її пам’ятав — він розумів, що це річ не із серійного випуску. Але де ж він її бачив? Цього пригадати не міг, хоч майже не сумнівався, що то була авторська робота, як оті картини, що також мали неабияку вартість.

Марія Капітонівна повернулася з тацею, на якій стояла кришталева карафка, лежали бутерброди з ікрою та визирали з невеликого довгастого блюда квашені помідори — такі червоні й так добре збережені, наче їх щойно зірвали з куща.

Марія Капітонівна була худа, виснажена жінка — виснажена, звичайно, не фізичною працею, як це буває по селах, а чимось таким, про що можна лише здогадуватись. Смагляве обличчя вже побувало під тим різцем, котрий не дбає про закругленість форм — він ріже глибоко й нещадно, як леміш ріже ниву, прокладаючи незгладимі борозни. Їй було лише п’ятдесят років, але виглядала вона значно старшою — можна було подумати, що вона своїми турецькими пантофлями протоптує стежку у моріжку сімдесятої весни.

Коли Марія Капітонівна підвела очі на гостя, він помітив у її обличчі якесь пожвавлення і рвучке нетерпіння в рухах. Рука, тримаючи карафку, дрібно тремтіла. Наповнивши дві чарки горілкою, одну лишила біля себе, а другу поставила гостеві.

— Ну то що — за те, щоб передохли всі кішки, які на душі шкребуть? Чи, може, з вами такого не трапляється? Тоді вам можна позаздрити.

— Я за кермом, Маріє Капітонівно.

— Наш водій відвезе.

— А машина? Незручно тут її лишати.

— По-перше, жодної незручності немає. А по-друге, шофер може відвезти й на вашій машині.

1 ... 75 76 77 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"