Читати книгу - "Агент №13"

Сюч знизав плечима і вдав, ніби підраховує.

— П'ять тисяч п'ятсот, — відповів замість нього Губер.

— Слово честі, варто поміняти професію! — вигукнув Фелмері і поклав картонку на стіл. — Нічого собі, кругленька сума!

— Ви вже розплатилися? — поцікавився Шалго.

— Ні, при мені немає такої суми, — пояснив Губер.

— Мабуть, пан Сюч не відмовиться і від чека, — сказав Шалго. — Адже чек теж можна обміняти в банку.

— В мене й чекової книжки немає при собі…

— Ой, мало не забув! — схопився Шалго за голову. — Я ж і прийшов спеціально для того, щоб передати чекову книжку! — Він вийняв з кишені конверт і подав його Губерові. — Будь ласка, ось вона.

— Дякую.

Сюч перелякано дивився на німця.

— Це і є ваш співробітник? — запитав він, киваючи на Шалго.

— А що тут дивного? Ви ж самі казали, що ми тепер мусимо діяти синхронно, — спокійно відповів Губер.

— Падлюка! Зрадник! — люто процідив крізь зуби Сюч.

— Це агенти Меннела, — пояснив Губер, звертаючись до Шалго. — Панночка та її наречений вже три роки завербовані, а пан Сюч тільки рік. У ґудзиках заховані мікрофільми.

Сюч неначе скам'янів. Обличчя його зблідло, очі палали гнівом і ненавистю. Беата лише тепер зрозуміла, що сталося.

— Виходить, ви з ними? — просичала вона до Губера. — Зрадили нас? Ми заради вас ризикуємо життям, а ви… Ах ви…

Сюч схопив дівчину за руку.

— Облиш, Беато! Немає смислу. Ми самі зайшли в цю пастку.

— Ви спритно обдурили мене, пане доктор, — з сумом промовив Шалго до Сюча. — Слово честі, спочатку я вам вірив. Але, за давньою звичкою, перевірив сам себе і, звичайно, вас теж.

— Ненавиджу вас, — прохрипів Сюч. — Ох, як я вас ненавиджу!

— Було б дивно, якби ви мене любили, — спокійно відповів старий і глянув на Беату. — І ви теж мене ненавидите?

— Ідіть під три чорти! — вилаялась вона. — Ви падлюка! Щоб ви провалились у саме пекло!

— Я ще не збираюсь туди, шановна, — незворушно відказав Шалго. — Є ще в мене деякі справи на землі. Синку, відведи їх. Я скоро теж прийду. Ну, діточки мої, ідіть спокійно з лейтенантом. Забери і цю колекцію.

Коли Шалго залишився з Губером наодинці, той раптом спохмурнів.

— Чи можу я бути відвертий з вами, пане Шалго? — запитав він, сідаючи.

— Звичайно.

— Ви й після цього мені ще не довіряєте?

— Ви маєте на увазі отой мікрофон?

— Хоч би й те.

— Можете бути йому вдячні за те, що залишилися в живих.

— Важка це справа, пане Шалго, — Губер заплющив очі. — Ці люди ненавидітимуть мене до самої смерті.

Шалго запалив сигару.

— В житті не буває так, щоб усі нас любили.

— Так-то воно так, — замислено промовив Губер. — Але скажіть, нарешті: що мені ще треба зробити, щоб мені повірили?

Шалго схрестив пальці рук на животі.

— Якщо дозволите, пане Губер, я вам процитую дещо з вибраних творів Оскара Шалго. А саме: людина все життя повинна щось доводити своїми вчинками, діями. І нерідко не стільки іншим, скільки сама собі. — Він підвівся і струсив з піджака попіл. — Відпочивайте, пане. До побачення.

— До побачення, — відповів Губер, проводячи старого на терасу. — Вибачте, в мене ще одне запитання.

Шалго зупинився і глянув на німця.

— Ви вже знаєте, хто вбив Меннела?

Шалго вийняв з рота сигару, в очах його блиснув лукавий вогник.

— Немає таємниці, яка б рано чи пізно не розкрилася, — промовив він, повернувся і повагом пішов до сходів.

— Це теж цитата з ваших вибраних творів? — посміхнувся Губер.

— Ні, пане, — відповів Шалго, не обертаючись. — Цю думку ви знайдете в євангелії, в розділі «Від Луки».

Губер замислено дивився йому вслід і навіть не помітив, коли увійшла Бланка. Обернувшись, він побачив її — зблідлу, біля стола. Якийсь час мовчки дивився на змарніле, але все ще вродливе обличчя Бланки, потім поволі підійшов до неї і взяв за руку.

— Ой, боляче, — зойкнула жінка. — Відпусти. — Губер відняв руку. — Виїжджай поскоріше, — прошепотіла вона. — Я бажаю тобі тільки добра! Виїжджай, доки не пізно…

Губер відступив трохи назад, аби краще бачити її лице. Він вдивлявся в її темні очі, скорботні рисочки біля вуст, що нагадували скульптуру.

— Це погроза? — спитав він. — Чи просто порада?

— Порада. — Вона обминула чоловіка, підійшла до дверей, що вели на терасу, і виглянула в сад. Губер пішов слідом за нею.

— І Вікторові Меннелу ти теж таке радила?

Жінка не озирнулася, їй не хотілося бачити Губера.

— Так, — відповіла вона. — Але він не послухався. «Я мушу обернутися, глянути йому в вічі. Якщо він помітить, що я боюся — всьому край», — промайнуло в її думках. Поволі повернулася, підійшла до столу й сіла в крісло так, щоби бачити вхідні двері.

Губер запалив сигару. Тепер він їй здавався самовпевненим.

— Отже, якщо я не послухаюсь твоєї поради, мене теж буде вбито? — холодно промовив Губер.

— Не перекручуй моїх слів.

— А я не перекручую, — Він наблизився до жінки, потім подумав і сів на диван. — Хто вбив Віктора? І чому? — запитав.

Жінка нервово крутила на пальці перстень з коштовним камінцем. Обличчя її було якесь дивно бліде.

— Якби я навіть знала, все одно не сказала б тобі.

— Мені ти можеш сказати.

— Нікому б не сказала.

— Шалго підозріває тебе, а Кара — твого сина.

— Шалго ідіот. А з полковником я не знаюсь. — Вона глянула в спокійне