Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

Я гарячково копирсався у пам'яті.

— Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

— Хм, буда теж важливий факт. Ну-ну, подумай, — відверто втішався з моєї скрути.

— Про бороду, яку носив колись Придиба?

— Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б привела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

— Здаюсь.

— Придиба — колишній гицель, — із задоволенням сказав Великошич. — Добував собі сировину для кушнірства.

— Який же зв'язок? — стенув я плечима. — Гицель.

— Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гицелі їздили підводами з будами, куди садовили виловлених собак. То який висновок, лейтенант Загайгора?

Мені стало ще соромніше.

— Вік живи — вік учись, — промимрив я.

— А почув щось незрозуміле, розпитай до дрібниць, — повчально додав слідчий. — Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до війни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих доказів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки, — слідчий підійшов до стола і здійняв газету. — Впізнаєш?

Під нею лежали поруділі жіночі черевики, які ніби впізнав Балюк. І я вирішив здивувати Сергія Антоновича.

— До вас приходив Роман Гнатович і сказав, що знав власницю цих черевиків.

— Гм, приходив, — посміхнувся Великошич. — Він справді їх бачив на одній жінці, навіть згадав, що на одному на підошві набито шкіряний косячок, — узяв правий черевик і показав мені.

Косячок був.

— Хто ж та жінка?

— Про неї теж далі, — пообіцяв слідчий. — З розповіді Балюка про жінку я зрозумів, що маємо справу з неабияким спритником, до речі, необізнаним з сучасною криміналістикою, що якоюсь мірою нам допомогло.

— Хто ж та жінка? — нетерпілося мені.

— Зараз, — Великошич розгорнув папку івийняв пожовклий аркуш паперу. — Балюк наштовхнув мене на думку переглянути архів із матеріалами всесоюзного розшуку. Й ось що я знайшов. Читай, — подав мені аркуш.

На ньому видруковано фотографію молодої гарної жінки з відкритим поглядом, з вінком товстих кіс, викладених калачиком, у сукні з трикутним вирізом на грудях. Вона достоту копія тієї, яку знайшли за образом у Шмигла при обшуку… Сіванич Марта Йосипівна, вчителька, зникла в 1941році з однорічною донькою Олею. Особливі прикмети: волосся біляве, ніс рівний, очі голубі, на передньому зубові золота коронка…

Раптом у мене майнув здогад.

— Вона — Олина мати?!

— Так.

— І Шмигло її… — у мене не повертався язик вимовити страшне слово.

— Так, Арсене.

— То він і не батько Олї?

— Ні. Марта з біженцями аж із Києва дійшла до нашого міста, ітут їй дав притулок Придиба, що жив самотньо, — продовжував розповідь Великошич. — Коли він підібрав у глинищі Балюка і привіз додому, то сховав його в погребі. До Романа Гнатовича часто навідувалась Марта, приносила їсти, робила перев'язки. Спускалася до нього по драбині, і вчитель завжди спершу бачив її черевики. Тому й запам'ятав. Іще Балюк помітив, шо вона іСава різні. Вона й призналася йому, що Придиба не її чоловік. Словом, якось усе розповіла про себе.

— За що ж він її?

— Зізнався, що після вбивства і пограбування Замрики в хліві розглядав коштовності, а тут нагодилась Марта і побачила їх, — слідчий налив з графина склянку води і спрагло випив. — Між ними виникла сварка. Придиба не відбрехався. Потім пустив чутку, що вона втекла з якимсь військовим. Але я забіг наперед, — Великошич потер перенісся. — Ага, знайшов цей розшук, прикмети збіглись із свідченням Балюка, та доказів чортма, щоб заарештувати Придибу за вбивство Сіванич, не кажучи вже про трьох військових.

— Були ще черевики, — нагадав я.

— Мало. Крім Балюка, їх ніхто не пам'ятав. До того ж від звинувачення Придиба міг легко викрутитись і ми б залишилися ні з чим.

— А кульчики і перстень, які Мошняк подарував своїй дружині?

— Теж припущення, Арсене. Вони побічно доводили, що саме в нашому місті знаходились коштовності. Ага, щоб не забути. Придиба продав їх ковбаснику, а коли після грошової реформи в сорок сьомому приніс браслет, той злякався і не купив, запитав, де взяв, — і наклав життям. Я знову забіг наперед, — Великошич сів за стіл. — Спритник відчув, що ти поволі намацуєш його слід. Найдужче він боявся Дубовенко. Здогадався, що бачила його буду на дорозі. А твої відвідини Дубовенко остаточно переконали його, що вона найнебезпечніший свідок. Тому і рішився на вбивство… Лише на один день запізнилася відповідь з Харкова. На один день, — він скрушно похитав головою. — Придиба виявився бандитом Шмиглом Терентієм Демидовичем, сином куркуля, а Придиба Сава Архипович — убитий ним у двадцять сьомому році голова комнезаму. Шмигло, на прізвисько Кріт, власноруч закатував учительку, двох комсомольців, вирізав охорону ешелону з хлібом. Його, пораненого, зловили, але з госпіталю втік. Усе тут, — поляскав долонеюпо старій грубій справі, — записано. В жовтні сорок четвертого, їдучи з Березівки після гицелювання, зустрів на дорозі твого батька. Він попросив підвезти, пообіцявши добре заплатити. Розговорились, і Шмигло зрозумів, що батько віз велику суму грошей… Потім він майже щовечора, вже навмисне, виїздив на березівський шлях. Після Замрики перестав. Показав, де вони поховані: в гаю, ліворуч, за двісті метрів од містка через Лебідку. От і все. Ти, Арсене, викрив запеклого злочинця. — Помовчав, по тому співчутливо запитав: — Куди перенести останки твого батька?

— У Березівку, до пам'ятника загиблим на війні односельчанам, — не задумуючись, сказав я.

— Гаразд, — переклав на столі папки, якісь папери. — Про наші пошуки я повідомив обласне керівництво карного розшуку, і вони теж підключилися до встановлення особи злочинця.

Сергій Антонович зволікав із відповіддю на питання, яке незримо витало в кабінеті. Воно, мабуть, було написане на моєму обличчі, бо слідчий поводився так, наче чимось завинив переді мною. Я здогадувався,