Читати книгу - "Материками й океанами"

Професор зійшов з кафедри і ступив до слухачів.

— Розумієте, це була б не просто знахідка, а ще один удар по расистах. Ці пани всіляко відхрещувались від своєї спорідненості з неандертальцем. Біла раса, твердили деякі з них, походила, не так як негри, або китайці, а безпосередньо від особливих стародавніх людей, які населяли Середню Азію. З Середньої Азії предки цієї майбутньої «раси панів» переселились у Європу, витіснивши неандертальців, які тут жили. Тому шукати в Середній Азії залишки неандертальців зовсім марно: їх там ніколи не було. Всякі кістки, скільки б десятків тисячоліть не були сховані вони землею, все одно будуть схожі на кістки сучасного європейця. Так стверджували расисти. Але ми, радянські археологи, знали, що все це — абсурд, який чогось спільного з наукою не має.

Професор говорив тепер різко. Стало помітно, що він набагато старший, ніж здавалося спочатку.

— І ми заходились шукати неандертальця в Середній Азії, щоб заповнити величезну прогалину у всесвітній історії кам'яного віку. Я на той час набув доброго досвіду. Я проплив по трьох великих річках Азії — Амуру, Ангарі, Лені, вивчаючи прибережні стоянки і печери, об'їздив багато місцевостей у Сибіру і на Далекому Сході. Тепер належало попрацювати ось тут… — Професор повернувся до карти Середньої Азії. — Приїхавши сюди 1938 року, ми вирушили на південь Узбекистану, прямо в долину гірської річки Туган-Дар'ї, яка пробиває дорогу через Байсун-Тау. Ми вже мали перші нитки для пошуків. Сміливий гірський слідопит Ламаєв, дізнавшись від місцевих жителів про якісь таємничі печери, пішов разом з директором музею Парфьоновим у розвідку і знайшов у горах кам'яні знаряддя. Ми також вважали, що найімовірніше саме тут, у цій гірській країні, можна було знайти печери, де мешкали неандертальці. Ви побачите зараз, який вигляд мала долина Туган-Дар'ї, до якої прибула наша експедиція.

На екрані виник суворий гірський пейзаж. Круті скелі були порізані глибокими поперечними ущелинами. Скельні карнизи нависали над прірвами.

Професор узяв указку:

— Ми почали підйом ось тут…

Він торкнувся указкою зображення і почав розповідь про те, як експедиція просувалась від печери до печери.

Але читач може тепер покинути аудиторію Політехнічного музею і перенестись просто в долину Туган-Дар'ї.

Це було вже на восьмий день виснажливих блукань згори вниз і знизу вгору по слизькому камінню ущелин.

Окладников, випереджуючи своїх стомлених супутників, облазив сам чимало гротів, вологих і темних, високих і таких, у які можна було вповзати тільки на животі. Він забруднився, подер одяг. Боліло роздряпане коліно. Ні, все це не те! Можливо, в деяких печерах і варто трохи покопатися, але призвичаєне око і чуття археолога вели його все далі і далі. От якби знайти яку-не-будь ознаку, хай найменшу, що тут жили «вони»!

Нова вузька ущелина, або, як називають в Узбекистані, «сай», по якому дерлася експедиція, була особливо крута і захаращена.

— Поруч є сай, називається «залізні ворота», — сказав провідник, коли вони сіли на каміння, щоб перевести подих. — Той сай розколов увесь хребет. Наскрізь. Не віриш? Років тисячу, а можливо, більше тому ходили по тому саю з Самаркандського царства в Індію. Тимур… чув про нього?.. наказав повісити там залізні ворота. Нікого не пропускали через ті ворота без данини.

Окладников читав уже раніше про ці знамениті ворота. Де? Здається, в записах іспанського посла Клавіхо, який їздив до палацу Тимура. Що ж, ці ущелини — певніше, щілини — такі вузькі, що їх цілком можна закрити ворітьми. До речі, треба визначити висоту. Ого, півтори тисячі метрів над рівнем моря! Це вже справжня альпійська країна. А як гарно навколо!

Цвіте блідо-рожева шипшина. Могутні арчеві дерева, схожі на гігантський яловець, вчепились корінням у камінь поруч з чорним кленом і гірким мигдалем. У яскраву синяву неба врізані похмурі скелі, і якийсь птах, ледь ворушачи крилами, пливе над ними в повітряних струменях.

Відпочивши, археолог, його дружина Віра Дмитрівна (теж археолог, і до того ж художниця), співробітник краєзнавчого музею і, нарешті, Ламаєв пішли далі. Ламаєв, який уже бував раніше в цій місцевості, дивував провідників тим, що ловив отруйних змій голіруч.

Навпроти високого дерева, яке виросло саме посеред ущелини, Окладников помітив у скелі чорний грот.

— Тешик-Таш, — сказав провідник, перехопивши погляд археолога. — Камінь з діркою.

Окладников попрямував до «дірки». Якби він був неандертальцем, то неодмінно поселився б тут: місце зручне, добре захищене.

Грот був неглибокий. Зі стелі текла вода. Краплини видовбали ямки в долівці. Окладников нахилився до однієї з них. Він побачив дрібні шматки кісток, що дуже вивітрились, і каміння — звичайне каміння, як сказав би кожний, кому воно потрапило під ноги. Кожний, крім археолога.

Окладников підняв один з каменів. Йому здалось… Ні, не здалося, він побачив, що камінь грубо обробила чиясь рука. Від шматка лише була відколота пластина. Але як! Не вузька, а широка, трикутна. Удар був спрямований навскоси. Знайомий спосіб!

— Мустьє, — зашепотів Окладников. — Мустьєрська техніка.

Він підійшов до виходу із грота і крикнув:

— Прийшли! Баста! «А-а-ста!» — відгукнулась луна.

Вони стали табором серед шипшини. Наступного дня на допомогу археологам піднялися з долини двадцять колгоспників. Почали розкопувати.

Ви думаєте, що люди дружно налягали на лопати, перекопуючи верхній шар землі в гроті? Зовсім ні. Археологи — це ювеліри земляних робіт. Легкий, міцний ніж, яким з найбільшою обережністю знімають маленькі грудочки землі, — ото їхній головний інструмент. Розкопки — тонке діло, яке вимагає великого терпіння. Забігаючи наперед, скажемо, що розкопки в гроті Тешик-Таш, який за площею не перебільшував підлоги двох великих кімнат, тривали два роки.

Чуття не обмануло Окладникова. Розвідкова ямка — шурф — показала, що похила підлога грота складається з п'яти «культурних» шарів з безсумнівними слідами мешкання людини. Їх розділяли