Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— Швидше виводь їх звідси, Ліщино, поки в них не почався тхарн! — прошепотів П’ятий.

Ліщина рвучко обернувся до загону.

— Ніякої лисиці немає! — бадьоро оголосив він. — Вона пішла собі, й ми підем! Тільки благаю вас, тримайтеся всі вкупі! Бо коли хтось загубиться поночі, ми його навряд чи знайдемо. І затямте: якщо наскочимо на чужих кролів, зразу ж нападаємо! А питати будемо хіба як захопимо кого в полон!

Вони подалися попід південним краєм лісу й по одному та по двоє перебігли безлюдну дорогу. Помалу в головах їхніх проясніло. Вони опинилися на відкритих полях, що їх обробляли люди.

Коли загін пройшов чималу відстань, повсякчас зупиняючись, щоб прислухатись і принюхатись, а тоді перебігаючи по одному від укриття до укриття, Ліщина відчув, що вже можна дати всім перепочинок. Поставивши варту, він відвів Кучму набік.

— Я дуже сердитий на тебе, — сказав він. — Ти — єдиний кріль, без якого ми зараз ніяк не можемо обійтися, і ти вихоплюєшся, важиш отак по-дурному головою. Потреби в цьому ніякісінької не було. Як розуміти твій вчинок?

— Авжеж, я встругнув дурницю! — признався Кучма. — Цілий день я був напружений до краю, думаючи про те, що чекає на мене в Ефрафі, страшенно нервувався. В таких випадках мені неодмінно треба щось зробити: чи побитися з кимось, чи ризикнути головою. Мені подумалось: якщо я зумію постригти ту лисицю в дурні, то перестану турбуватися про другу справу. І зараз я почуваюсь куди краще!

— Спробувавши наслідувати Ель-аграйру! Телепню, ти ж міг віддати своє життя за нізащо! Ми вже думали, що ти пропав. Але скажи: що сталося з тобою в кущах? Чому ти так кричав, якщо з тобою нічого не скоїлось?

— То не я кричав! — відповів Кучма. — Сталося щось дуже дивне, і боюсь, це не на добро! Розумієш, я хотів заманити лисицю в ліс, а тоді вернутися до вас. Ну, добігши до кущів, я перестав кульгати й почав набирати справжню швидкість, коли це зненацька наштовхнувся на гурт чужих кролів. Вони йшли просто на мене! Так ніби прямували до тієї улоговини. Звісно, я не встиг їх як слід розгледіти, але всі вони видалися мені здоровецькими хлоп’ятами. «Бережіться! Тікайте!» — тільки й встиг я крикнути їм, але вони ні сіло ні впало кинулися мені навперейми. Один із них гукнув: «Стій!» — чи щось таке і заступив мені дорогу. То я збив його з ніг — а що мені лишалося робити? — й помчав далі. А тоді почув той жахливий вереск. Звісно, я припустив ще швидше, вискочив з лісу й прибіг до вас.

— Отже, гомба схопила того, другого кроля?

— Напевне! Я ж, сам того не бажаючи, навів її просто на їхній загін. Але я не бачив тієї розправи.

— А що решта кролів?

— Не знаю. Мабуть, повтікали.

— Так-так, — протяг Ліщина задумано. — Може, все це й на краще… Але гляди мені, Кучмо: більш ніяких вибриків! Надто багато поставлено на карту. Ліпше будь коло нас із Срібним, а ми вже підтримаємо твій дух.

Цієї миті до них підскочив Срібний.

— Ліщино, — сказав він. — Я впізнав це місце — ми занадто близько від Ефрафи! Треба якомога швидше йти звідси.

— Я хотів би обігнути Ефрафу широкою дугою, — мовив Ліщина. — Ти зумієш знайти дорогу до залізниці, про яку розповів Падуб?

— Думаю, що зумію, — запевнив Срібний. — Але ми не зможемо описати дуже широку дугу, бо наші вже і притомлені. Не скажу про дорогу, але напрямок до залізниці я добре знаю.

— Що ж, доведеться ризикнути, — сказав Ліщина. — Коли б тільки нам дістатися туди до світанку, а там, за залізницею, можна буде й відпочити.

Тієї ночі кролі більше не мали пригод. У тьмяному світлі молодика вони тихо рухалися попід межами полів.

Аж коли до сірого світла піднявся перший жайворонок, Срібний із потемнілим від роси кожушком підбіг до Ліщини.

— До ж та залізниця, Срібний? — спитав Ліщина. — Падуб говорив про крутий насипаний людьми пагорб. Нічого такого я не бачу.

— Такий пагорб тягнеться біля самої Ефрафи. А тут залізниця біжить в улоговині. Хіба ти не чуєш запаху?

Ліщина втягнув ніздрями повітря. У прохолоді й сирості він виразно розрізнив різкі запахи металу, вугільного диму й мастила. Скоро кролі й справді опинились на краю улоговини, посередині якої, внизу, тяглися дві безконечні залізні смуги, а обабіч росли кущі й висока трава. Довкола панувала тиша, тільки галаслива зграйка горобців злетіла на полотно й заходилася щось дзьобати поміж шпал. Ця мирна картина всіх заспокоїла.

— Нам треба перейти цю залізну дорогу, Ліщино-ра? — спитав Ожина.

— Так, перейти, і то негайно! — сказав Ліщина. — Хай вона проляже між нами й Ефрафою! А за нею ми попасемось і перепочинемо.

Трохи побоюючись, кролі спустилися вниз: а що, коли в ранкової імли вискочить раптом вогненний посланець Фрітха, розсипаючи громи й блискавиці? Але ніщо не порушувало тиші, й незабаром усі мандрівники вже паслися на луці за залізницею. Вони так потомилися, що забули про всяку обережність і думали тільки про те, як дати спочинок своїм намореним лапам і їжу — шлункам.

У цей час із-за модрин вилетів Кегаар і приземлився серед кролів, склавши свої великі блідо-сірі крила.

— Пане Лішшино, шо ви робити? Тут не лишатися! — прокричав він.

— Усі потомилися, Кегааре! Треба відпочити.

— Тут не можна відпошивати! Сюди йти шужі кролі! Уже блисько!

— Ох, ці ще мені прокляті