Читати книгу - "Блискавична для ельфа, Марита Полл"

Коли ми вже були в сідлах, нам видали жіночі арбалети і сагайдаки зі стрілами. Я свій арбалет одразу зарядила і закинула за плече так, щоб він не заважав, але я змогла його одразу зняти та застосувати. Хоч застосовувати, зовсім не хотілося.
Як виявилося, ми мали полювати на трьох вепрів. Жах який. На шляху такого, якщо станеш без зброї, то жертвою станеш саме ти, а не кабан.
Вепрей випустили, дали змогу відбігти від натовпу мисливців, і затрубили в ріг, що означало початок полювання.
Собаки яких тримали чоловіки із наречених, загавкали та їх відпустили, дозволяючи зірватись у погоню.
За собаками зірвалися і чоловіки, і король і ті наречені, які були на оленях. А після них і ми, решта на конях.
Для першого разу, я відчувала себе верхи на Хмарці чудово. Вона ніби вловлювала мої думки і робила все, ще до того, як я віддам їй команду. І жодного разу не спробувала скинути мене із сідла.
Більше години ми гасали лісом, а потім я зупинилася і дістала флягу з водою. Пити хотілося жахливо.
Але напитися я не встигла. Хмарка пирхнула, а перед нами загуркотів величезний вепр. У нього ікла були з мою долоню завдовжки. Жах.
І нічого, крім агресії, цей кабан не виявляв. Вода потекла на груди, і я схаменулась. Повільно прибрала флягу і зняла арбалет із плеча. Натягнув стрілу. Хмарка позадкувала і заржала, але не скинула мене. А кабан уже збирався зірватись прямо на нас.
Я прицілилася. А, була не була. І відпустила тятиву.
Стріла вилетіла і, як у сповільненій зйомці, полетіла прямо вепрю в око. Ого! Не знала, що можу так влучно стріляти. З огляду на те, що тільки цієї ночі вперше взяла до рук зброю.
Поки я розглядала справу рук своїх, з усіх боків почулися крики та тупіт. Незабаром вершники оточили нас із Хмаркою, і вбитим кабаном.
— Це ви зробили, луро Татіє? – спитав хтось із наречених.
— Ви самі вбили вепря? - пролунав здивований голос Короля.
— Я сама. – чомусь стало соромно та гірко від свого вчинку. Я забрала життя у живої істоти. Нехай і такої лютої істоти, але все ж таки.

АРАТОРН
Коли Араторн прийшов до стайні, щоб забрати свого жеребця, то побачив, що Татія поспішає зі стайні до інших дівчат, верхи на Хмарці, його кобилі.
Вони обидві були такі схожі. І характером, і поведінкою. Хмарка, як і Татія, не підпускала до себе чужинців, але якщо людина відкрита душею, то відданість обох стане нагородою.
Татія найкращий вибір для Хмарки. Але він не хотів прямо робити їй такий подарунок. Тому спочатку переконав Раналлі зробити на сьогоднішньому випробуванні, Татію своєю помічницею. І попередньо попередив конюха, щоб запропонував їй саме Хмарку.
Чи сумнівався він у тому, що Татія вибере саме цю кобилу? Анітрохи. Він твердо знав, що вона не зможе пройти повз таку гордячку як Хмарка. І не помилився.
Під час полювання, Татія чудово трималася у сідлі. І не скажеш, що тільки минулої ночі вона вперше сіла на коня.
А коли вона вбила останнього вепря, всадивши йому стрілу прямо в око, це взагалі викликало в ньому гордість за її сміливість. Все-таки вона дивовижна дівчина.
Після полювання був бенкет. Вбитих кабанів засмажили на рожнах. Хоча були й такі, які відмовилися від м'яса, віддаючи перевагу рослинній їжі. Все ж таки вони ельфи.
Але Аранель їв м'ясо, на рівні з темними та іншими расами, що живуть у їхньому королівстві.
Татія хоч і скуштувала м'ясо, але не особливо їла, лише мляво копирсаючись у тарілці.
Після того, як усі залишили святковий стіл, і вирушили танцювати, Араторн підійшов до дівчини.
— Тобі не сподобалося м'ясо? - запитав він, підходячи до неї.
— Мені не сподобалося те, що це м'ясо вбила я. Я забрала життя у живої істоти!
— Якби ти цього не зробила, то могла б постраждати сама, чи постраждала б Хмарка. Якось у дитинстві я їхав лісом на коні. Незрозуміло звідки на дорогу вискочив вепр. Він кинувся на мого коня і сильно порвав йому ноги, своїми бивнями. А коли кінь впав, разом зі мною в сідлі, кабан розпоров йому черево. Я дивом залишився живим. Наспів мій дядько і вбив кабана. Тому я не з чуток знаю, наскільки небезпечні ці істоти. Ти правильно вчинила, і врятувала не тільки себе, а й Хмарку.
— Все одно на душі бридко.
— Я розумію. Але вепр, це не найстрашніше, що може стати на твоєму шляху. Монстрів у нашому світі достатньо, і треба бути готовим до всього. Не закидай по непотрібності стрілянину з арбалета. Якось це вміння може тобі знову стати в нагоді.
— Може ти і правий. Але за однієї умови.
— Якої?
— Ти продовжуватимеш мене навчати. - і лукаво усміхнулася.
— З превеликим задоволенням! – усміхнувся він у відповідь.
Він би і сам запропонував Татії свою допомогу, але те, що вона перша це озвучила, грало на руку.
Після бенкету з нагоди полювання, Араторн провів Татію до її покоїв і поспішив відкланятися. Залишилося не так багато часу, вже через кілька днів, ще одна партія дівчат, які залишать відбір, вирушить у невідомому напрямку.
Хоча ні. Напрямок якраз і відомий, а ось остаточна точка прибуття поки що невідома.
За ці роки стільки всього було зроблено, стільки вкладено сил і терпіння, і тільки зараз вони підібралися так близько до розгадки.
Ніщо не повинно завадити звільненню та поверненню зниклих дівчат додому.
 

У кабінеті темного вже чекали Гварет та Ульвен.
— Є новини? - запитав він з порога.
— Вони вже на території Жерхена. – відповів Ульвен.
— Квіл підозрює, що дівчат везуть до палацу Правителя. – додав Гварет.
— Щось не сходиться! – задумливо відповів Араторн. — Якщо дівчата доставляються до Правителя Жерхена, а цього разу їх супроводжує Сарил, який мене зрадив за вказівкою короля, то Аранель…
— Це його рук справа! – перебив його Ульвен.
— Якщо так, то це багато чого пояснює. І те, чому ми раніше не змогли нічого дізнатися, і чому кожна наша зачіпка обривалася. - протягнув Гварет.
— Так. Тільки це не звичайні дівчата, хоч і без магії. Для звичайних борделів, як ми думали вчора, їх точно не відправляють. А друга партія буде з обдарованих. Таких не відправляють у бордель. А як нам відомо, Жерхен хоч і дуже сильний магічно, у них давно не народжувалися маги. Як результат…
— Їм потрібні обдаровані дівчата. – погодився Гварет.
— А головне, поки що чисті. - кивнув Ульвен.
— Абсолютно вірно. Якщо дівчата виходять заміж за жерхенців, то не розумію лише одного… Навіщо їх позбавляють пам'яті?
— А ти не думав, що не кожна дівчина, бажає погодитися стати дружиною Варвара? - запитав Гварет.
— Думав. Звісно думав. Але якщо чоловік має титул і достаток, багато дівчат погодяться стати їхніми дружинами та переїхати до Жерхена. Добровільно та без втрати пам'яті.
— Тут ти маєш рацію, і ми маємо лише припущення. – кивнув Ульвен.
— Гварет, повідом Квілу, нехай продовжує стеження. Нам треба з'ясувати подробиці.
— Добре. Вважай вже виконано.
— Я маю для вас доручення особистого характеру. - Араторн серйозно подивився на друзів. — Ніхто не повинен про це дізнатися.
— Що потрібно зробити? - підібрався Ульвен.
— Мені треба знайти повитуху, яка була при нашому з Аранелем народженні.
— Повитуху? – перепитав здивовано Гварет.
— Так. Коли ми з братом з'явилися на світ, щось сталося. Батько тоді сильно розбурхався і наказав стратити повитуху. Але її не знайшли.
— Стратити? – здивувався Ульвен. — Що такого мало статися, щоб наказати вбити звичайну повитуху?
— Ось і мені цікаво. – кивнув Араторн. — Занадто багато таємниць навколо нашого народження. Я хочу знати, що тоді сталося. Думаю не просто так вбили мого дядька, коли він хотів мені щось розповісти. Та й постійні спроби Аранеля убити мене, із цим якось пов'язані.
— Я думав Арабус загинув через нещасний випадок! - стрепенувся Гварет.
— До вчорашнього дня, я також так вважав. А потім дізнався, що мати після відбору мала стати його дружиною, а Арана — його донька.
— Що? – в один голос запитали Гварет та Ульвен.
— Мати сама зізналася. А ще вона розповіла, що в день, коли дядько загинув, він посварився з королем і пригрозив, що все мені розповість. Але до мене він так і не дістався. Батько нічого путнього сказати не може, всі його думки тільки про Аранеля. Та й він завжди діяв на користь улюбленого спадкоємця. На матір накладено заклинання мовчання, а дядько мертвий. Єдина зачіпка, це повитуха. Ось її ім'я… – Араторн поклав на стіл папір. — Тут остання адреса, де вона проживала, до мого народження.
— Але ж ти не думаєш, що вона залишилася там жити? Після того, як її наказали вбити, було б логічніше втекти. – припустив Ульвен.
— Я не маю сумніву, що вона з палацу, не повернулася додому. Але можливо там, ви зможете знайти якісь зачіпки. Чутки. Родичі, зрештою, які можуть знати, куди вона подалася.
— Минуло шістдесят років. Тих, хто знав і пам'ятав повитуху, вже може не бути в живих. Як і самої повитухи. – сказав Гварет.
— Сумніваюся. Вона з дому Білих магів життя. Молодша дочка голови роду. – приголомшив друзів темний.
— Ого! І як при такому таткові, вона стала повитухою? – здивувався Гварет.
— Я притиснув Раналлі. Хотів з'ясувати, чому вона повернулася до палацу і стала розпорядницею відбору наречених. Після того, як мати стала Королевою, замість неї. Вона розповіла кумедну історію. Виявилося, що вона знала про кохання між моєю матір'ю та Арабусом. Знала, що вони хотіли одружитися, але з'явилося пророцтво, яке вказувало на матір королю. Так ось. Ще Раналлі розповіла, що з матір'ю на відбір прибула її подруга. Вже не чиста, тому вона служила матері.
— Дай вгадаю! – посміхнувся Ульвен. — Дівчина з дому Білих магів життя?
— Так. – підтвердив Араторн. — Вона з самого початку була при матері, аж до нашого з Аранелем народження.
— Стривай. Ти сказав, що з'явилося пророцтво, яке вказує на твою матір. Що за пророцтво? - запитав Гварет.
— Я не знаю, що дослівно в ньому говорилося, але воно вказало на дівчину, яка народить справжнього короля. Батько був певен, що то моя мати.
— Оце так справи! - свиснув Ульвен.
— Тепер ви розумієте, що вся ця історія каламутна. Усі події, що відбувалися згодом, тим чи іншим способом, ведуть до того дня. Тільки повитуха може розповісти правду.
— Ми зробимо все можливе, щоб її знайти. Обіцяю. – кивнув Гварет.