Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

бути, що саме тепер панує лиш дух тверезості і ума, але чи і добра? – Опісля додала з відтінком гіркості в голосі: – Те, що я кажу, дише також старосвітчиною, правда, пане Орядин?

– О, щодо того, то я згоджуюся зовсім з вами! – відповів він. – Для мене нема нічо прикрішого над недозрілу філософію!

«Що звете ви недозрілою філософією?» – хотіла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тій хвилині почувся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверей, і незадовго по тім відімкнулися двері моєї кімнати та увійшла моя комірниця.

Це була румунка, молода, маюча, бездітна жінка, що спровадилася з своїм мужем, інженером при залізниці, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сій хвилі розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давніше в мене.

– Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно! – говорила лихою Німеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. – Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Діана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фітіцу! (Так звалася її сучка.) Роздерла б цілком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! – Сказавши це, кинулася на софу і шпурнула шнурок якихсь коралів, котрих не пускала, за звичаєм свого краю, майже ніколи з рук, на стіл вперед себе, мовби була на смерть утомлена.

– Страх!

Я почала її жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивлявся їй з великою цікавістю, румунка не слухала нас.

Вона була і чим іншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собі вона нічого, і воно хіба лише пригадало їй все проче, що її тут нищить! Я, Наталія, знала це вже. Мені говорила вона о тім справді вже сотню разів, говорила при кожній стрічі.

Нехай собі лиш хто-небудь уявить, як їй тут діється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухні і дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини.) То псує їй за кожний раз гумор на цілу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нині лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут і пудру не можна дістати доброго!

Ми розсміялися, а вона, ніби все ще гнівна, говорила дальше.

Дійсно тут чується вона дуже нещасливою і плаче вже відтепер, що буде мусила, може, ще з півроку тут мучитися. Вона, властиво, не знає, що собі її муж думає! Ох, що за глупота бути інженером!

Орядин замітив, що її муж пробував, певно, дуже часто в дорозі.

– Розуміється, що в дорозі. Вдома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!

– Чим займаєтеся звичайно? – спитав її.

– Чим? – спитала зчудована і видивилася на нього своїми гарними, блискучими чорними очима. – Чим же маю займатися? – А по короткій задумі, під час котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: – Часом гаптую, деколи печу сама тістечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг не стає мені сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлюся з Фітіцею, курю… що ж маю робити?

– Дійсно, що ж маєте робити! – сказав Орядин. – Так самій жити!

– Не правда? – звернулася вона до нього живо, мовби почула з його слів відгомін свого душевного голосу. – Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, то хоч і остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким піти до театру, а тут! – Вона усміхнулася глумливо. – Тут наробили би мої знайомі жінки такого крику, коли б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякався би! Чисто міщанські погляди! Як же мені тут жити?!

– На вашім місці я не робив би собі нічого з того! – сказав Орядин. – Жив би собі до вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?

– Я собі навіть так думаю, – відповіла вона згорда. – Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки іншої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нікого, коли чоловік з жінкою розводиться, а тут…

Послідні слова сказала з лютістю, неначеб хотіла розвестися з своїм чоловіком, а люди «дивуються», і те здержує її від розводу.

– Так, так, – звернулася до мене і до Оксани. – Ви іншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кількох знайомих, то мені аж волос на голові дибом стає. Жінки і варять самі, і прятають в хаті, і шиють, і бавлять діти, і вчаться – все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втікають, як би на них налетів самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то – вай ді міні ші ді міні![102] – І, похитуючи жалісно головою, розсміялася: – Ні, я дякую за таке життя!

Нараз звернулася до Орядина.

– Чого дивитеся так на мене? – І при тих словах вдивилася на нього сама ожидаючим поглядом.

– Чи я дивився?

– Розуміється! – Вона говорила в симпатичнім, а заразом роздразнюючім тоні. – Лучче скрутіть мені сигаретку і оповіджте що-небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? – спитала його, хоч добре знала, що він українець.

– Ні.

– Ну, я думала, що ви румун, бо ви такі смагляві.

Він усміхнувся і сказав, що українець.

Ах, так! Москалів вона знає, але українців ні, хоч знає, що вони мають прекрасні пісні. До них до Молдави заходять українці з Буковини на роботу, а вона, пробуваючи не раз вліті на селі, мала нагоду чути, як співають, звичайно гуртом, при роботі. Від одної молодиці, що вміла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пісень. Вона зараз заспіває деякі, нехай він послуха: і, не надумуючись довго, почала півголосом:

Задзвеніло, загуділо на панській долині,Пішов голос попід колос, по всій Буковині…

А відтак перервала і сказала:

– Ні, цієї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмішує. – І, схиливши кокетливо голову вбік, почала:

Ти до мене не ходи, нехороший враже,Я за тебе не піду, бо мати не каже.Ти до мене не ходи, не псуй собі ночі,Я за тебе не піду, бо ми ся не хоче.Ти до мене не ходи, не псуй собі грошей,Я за тебе не піду, бо ти нехороший.Ти до мене не ходи, я тобі не рівна,Ти простого хлопа син, а я деканівна!

Так співала вона, перериваючи пісеньку веселим сміхом, а опісля забалакала знов про щось інше, а балакаючи, задавала питання, на котрі не ждала відповіді. При тім гралася своїми коралями, мов дитина, а