Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

особливо супроти львівського владики Гедеона Балабана, що мав конфлікт з Успенським братством. Надавши особливі права братствам Львівському й Віденському, він викликав незадоволення владик, яким взагалі не по нутру був характер реформи братств, переведеної патріярхом. Усунення митрополита Онисифора з катедри й наставления Михайла Рогози без собору духовенства також не було владикам приємне. І ось Балабан скликає в Белзі в 1590 році приватну нараду владик, на якій брали участь, окрім самого Балабана, ще Кирило Терлецький, єпіскоп луцький, Діонісій Збіруйський холмськии і Леонтій Пельчицький туровський. Балакали про становище православних єпіскопів, і тут була вперше кинута думка про унію.

Властиво ця думка була, як ми бачили, не нова на західньо-українських землях, доволі пригадати короля Данила, участь Григорія Цамблака в Константськім соборі 1418 року й його таємні розмови про унію, Флорентійську унію 1439 р., деякі (не зовсім ясні) зносини митрополитів XV-XVI вв. з Римом в справі унії. Тепер же її дуже енергійно пропагували єзуїти. На нараді в Белзі унію з Римом представлено, як засіб до виведення православної церкви з її приниженого становища в Польщі і разом до скріплення авторитету й поваги самих єпіскопів.

Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541-1613), сенатор і каштелян, що заняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерти єпіскопа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий в справу унії, але він, як людина боязька й нерішуча, активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати ріжні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих чотирьох єпіскопів, що зїздились у Белзі, був сам митрополит і Мелетій Хребтовий володимирський. Нарада винесла кілька постанов: зїздитись щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі чотирі учасники Белзської наради зібрались потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди й увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 році доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигимонт II прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніятів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального відома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унією, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм наміром. Ще пару років справа велася конспіративно. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та папському нунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряне мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календарь. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастія мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніятським єпіскопам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніятські єпіскопи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.

Митрополит Михайло Рогоза довго вагався, чи приставати до унії, і його з великим трудом умовив енергійний Потій, який з 1593 року вже був єпіскопом і зразу ж став на боці прихильників унії. Акт про унію дістав апробату і від короля і від нунція. Одначе тим часом, не вважаючи на всю конспірацію, з якою провадилася справа унії, чутки про неї дійшли до православного промадянства й викликали серед нього страшенну трівогу. Перший ударив на ґвалт старий князь Острожський. Він звернувся 25. II. 1595 року з окружним посланієм до всіх православних, де зясовував акцію єпіскопів, називав їх зрадниками, закликав не йти за ними й поборювати унію всіма способами. Сам князь Острожський не мав в принципі нічого проти злуки церков, але він хотів, щоб справа унії вирішувалася на соборі, а не в тіснім гуртку єпіскопів. До того ж він був ображений, що його проминули й вели діло в таємниці від нього. Послання, надруковане й розіслане по всіх усюдах, справило вражіння. Українська шляхта заложила на своїм зїзді протест проти унії й зробила спробу порозумітися з польськими протестантами, які засідали в Торуні на своїм сіноді, в цілі спільної оборони релігійних інтересів. Тоді прихильники унії рішили прискорити діло. Єпіскоп володимирський Потій і єпіскоп луцький Терлецький поїхали в кінці 1595 року до Риму й тут зложили перед папою Климентом VIII урочисту заяву про унію православної церкви в Польщі з церквою римо-католицькою. Папа прийняв їх заяву, й унію було формально проголошено, а на знак того вибито медаль з написом: «rutenis receptis». В марті 1596 р. Потій і Терлецький повернулися додому. Зоставалось тепер схилити до унії православне й білоруське громадянство.

Але в цьому й лежала найбільша трудність. Ані маса православного духовенства, ані українська шляхта й міщанство й думки не припускали про унію, вважаючи її ні за що інше, як тільки за замах на свою батьківську віру й народність. В їх очах ідеальні мотиви про злуку церков і обєднання христіянства під одним пастирем відступали назад перед загрозою латинізації й полонізації українського культурного життя. Проти унії розпочалася завзята агітація. Під впливом цієї агітації й розбурханих нею пристрастей відступили від унії Михайло Копистенський, владика перемишльський, і сам перший ініціятор, львівський владика Гедеон Балабан. Вони зложили про це писану заяву, занесену до актових ґродських книг. На соймиках українських воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського й на Литві православна шляхта закладала протести, і вони були оголошені на варшавськім соймі весною 1596 року. Ситуація відразу загострилася. Рішено було розвязати справу на соборі, який з наказу короля мав зібратися в кінці 1596 р. в Бересті. Обидві сторони приготовились до рішучого бою. Дано було знати до Царьгороду, й патріярх прислав свого представника Никифора, бувшого професора університету в Падуї. Прислав свого представника, екзарха Кирила Лукариса, і патріярх александрійський. Прибуло багато духовенства з православного сходу. Ніколи ще не було на Україні такого величнього й урочистого собору. Явились посли від української шляхти, від усіх воєводств, багато окремих представників шляхетського стану, представники міщанства зі Львова, Вільни та інших міст. Нарешті багато архімандритів, ігуменів і священиків.