Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр 📚 - Українською

Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

860
0
05.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Треба спитати у Бога" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 80
Перейти на сторінку:
удар, казаночок прийшовся «за розміром», і дитина лишилася живою. Коли навчився ходити, задибав у пасіку, яку батько тримав біля хати, і почав вигортати паличкою бджіл із льотка. Вони обсіли мене роєм і так покусали, що я перетворився на колоду. Тато діставав бджіл з моїх вух, з носа, рота... Думали, не виживу. Адже бувають випадки, коли людина й від одного укусу помирає. А тут — не злічити жал. Врятували якісь мамині компреси. Але злі пригоди не миналися. Я горів у вогні, топився на воді, та Хтось відводив біду в останню хвилину. Одного разу постраждав і через книжку. Ту барвисту книжечку розглядав мій брат Петько, сидячи на лежанці, я потягнувся до неї, щоб і собі подивитися, а братик так мене відштовхнув, що я опинився на розпеченій плиті. Аж зашкварчало. Сліди від опіків маю і досі. Я завжди ходив у синцях, на мені досі є шрами від лоба до п’ят. Ми з братом любили один одного, але билися до крові. Пам’ятаю зворушливі моменти: ось ми йдемо удвох до хрещеної з великоднім книшем, у мене весь час сповзають якісь дівчачі панчохи, а брат дбайливо підв’язує їх мотузочками. А далі для контрасту — бійка. Роз’юшений ніс. Билися малими, билися, коли були школярами. Перепадало, звісно, мені, Петро був старший. Та одного разу я не витримав, ухопив великого кухонного ножа і кинув, як у кіні, в «катюгу». Ніж, теж як у кіні, застряг Петрові в плече. Удома, крім нас, нікого не було, я, переляканий, вибіг до сусідів і театрально закричав, що вбив брата. Прибігли люди, витріщили очі, а «катюга» вже витер кров з плеча, стоїть, сміється. Рана була неглибока. Гараськи — так казали на нас старші люди, які знали, що наш дід Гарасько був «бандитом», тобто повстанцем. Моїй родині, як я тепер розумію, завжди був притаманний національний гонор. Це ніколи не афішувалося, ніхто не говорив про якісь високі патріотичні речі. Мої батько-мати не мали навіть середньої освіти, але практично ніколи не працювали в колгоспі. Мати Оксана була продавчинею у сільській лавці, батько шукав якоїсь роботи в недалекому містечку Лисянці. Мама у мене була дуже красива, сентиментальна, чутлива. Вона прожила тяжке, недовге життя. Росла в багатодітній родині. У 33-му, коли всі пухли й помирали з голоду, її тато, а мій 34-річний дід Сашко, вирушив на Західну Україну в пошуках шматка хліба. Прибився десь чи не до тих-таки Копичинців, де колись Чорний Ворон посадив кохану Тіну на потяг до Тернополя, і там добрі люди дали йому клумачок кукурудзи. Він з останніх сил повернувся в село, вже хитався од вітру, й помер. Але на тій галицькій кукурудзі врятувалася моя мама, завдяки їй згодом з’явився на світ і я. Мабуть, тому в мені на генетичному рівні тепліє особливий сентимент до Галичини, до її людей, її героїв. Вони часто з’являються і в моїх романах. Ні від кого з моїх родичів я ніколи не чув жодного поганого слова про бандерівців. Хоч комуністична пропаганда тоді штампувала в газетах брехні про лісових «бандитів, у яких руки по лікті в крові». Через межу від нас жив татів рідний дядько, дід Павло Шкляр. Тепер я здогадуюся, що в нього теж було чи не повстанське минуле. Видно, він його приховав. Дід удавав із себе трохи несповна розуму, і йому багато що сходило з рук. Він теж ніколи не працював у колгоспі, тримав у хатині через сіни столярню, майстрував людям двері, вікна, і його не чіпали. Він страшенно ненавидів комуністів, колгоспних активістів, усіляких вискочок. Був дуже здоровий. Одного разу я бачив, як дід Павло повалив на землю якогось чи то бригадира, чи землеміра і, лупцюючи його, примовляв: «Ах ти партія!» І дід, і мій батько пройшли Другу світову війну, це був певний захист від вільнодумства. Батько мій мав серйозне поранення, але ніколи не хвалився якимись перемогами. Він знав, що Сталін — це кат, який нищив українців, зробив голодовку. Про голод мені багато розповідала бабуся, татова мати, яку теж, як і мою маму, звали Оксана. Ця тема ніколи не замовчувалася в нашій родині. Голод забрав багатьох наших рідних людей. У селі були випадки людоїдства. Мій батько, як і дід Павло, був мисливцем. Мене завжди брали на полювання заганяти звіра, тому я змалечку мав особливу пристрасть до зброї. Одного разу батько похвалився нам із братом, що приніс із війни пістолет і закопав його на городі. Але, каже, тепер важко його знайти, бо викорчували стару грушу, яка була орієнтиром для тієї схованки. Серця наші стрепенулися. Ми з Петром перекопали майже весь город. Ще ніколи не працювали так завзято. Але нічого не викопали, окрім старих іржавих гільз.

— То, може, батько так пожартував, щоб ви скопали город? Може, того пістолета там і не було?

— Був. Я точно знаю, що був. Ретельно змащений, замотаний у просякнуту мастилом ганчірку. Але захований значно глибше, ніж ми з Петром копали. Пам’ятаєте, було багато анекдотів про вуйків, котрі тримали під стріхою «шмайсери» чи навіть кулемети. Ну, в нашому холодноярському краї теж були такі хвацькі дядьки. Пригадую, як кілька суворих чоловіків зібралися в нашій хаті вночі, вони мали йти на якусь серйозну справу. Напевно, замислили щось украсти на колгоспному полі чи в лісі. Тобто йшли брати «своє». Котрийсь із них висловив застереження, що, мовляв, там їх можуть застукати на гарячому. Тоді Іван Каламацький, дебелий такий здоровань, вийняв із-за халяви справжнісінький кинджал і мовив тихим, але страшним голосом: «Ось їм гарячий!» Усі ці войовничі дядьки були завзятими мисливцями. Полювання — то була дуже романтична сторінка в моєму дитинстві. Серед ночі я часто прокидався від характерного гупання. То батько набивав пижі у гільзи. Чомусь він завжди заряджав набої вночі, щоб перед досвітком, затемна, вирушити на полювання. Край села збирався гурт мисливців та хлопчаків-гінців, до яких належав і я. Довго йшли полями до Губського лісу, який у нас іще називали Холодним Яром. Авжеж, там теж свого часу переховувалися повстанці. Отож поспішали до лісу, потерпали, чи не випередять нас «сови». «Совами» ми називали жителів сусіднього села Орли. А вони нас дражнили «індиками». Мабуть, за те, що були забіяками. Іноді билися великими гуртами село на село. Колись Орли і моя Ганжалівка разом піднімали повстання проти москалів і німців, а тепер, мабуть, з розпачу билися між собою, аби не втратити форму. В дитинстві я

1 ... 75 76 77 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"