Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр 📚 - Українською

Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

859
0
05.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Треба спитати у Бога" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 80
Перейти на сторінку:
мав одну пристрасть — постійно майстрував самопали. Потай від старших. Як тільки знайду десь підходящу металеву трубку на дуло, відразу майструю самопала. У батька завжди був порох, шріт, я ту амуніцію потроху крав, мав чим стріляти. Вправлявся чимдалі від хати, десь на балках. Але одного разу хтось доніс батькові про мої витівки, і він мене вперше дуже побив. Боявся, що я покалічуся. І, видно, щоб уникнути цього, уже в дванадцять років батько дозволив мені самому йти на полювання з рушницею. Але так, щоб ніхто не бачив, бо в малого рушницю заберуть. Отож я ішов з двостволкою далеко в поля, яри, переліски полювати звіра. Коли здалеку бачив якихось людей, ховав рушницю в бур’янах чи кущах і вдавав, що просто блукаю.

— І ви тоді щось вполювали?

— Правду кажучи, ні. Стріляв і в лисицю, і в зайця, але вбивав, як кажуть мисливці, тільки ноги. Та ще мама могла потягти мокрими онучами, бо я завжди приходив додому з мокрими ногами. Але насправді мама ніколи мене не била, вона була дуже доброю і за нас із братом готова була віддати душу. Коли десь у дванадцятирічному віці я захворів на жовтяницю і зовсім вибився з сил, мама несла мене, здорового хлопця, до лікарні кілька кілометрів. Ще пам’ятаю, як вона жала траву в посадці за селом, а я грався неподалік, і раптом мама покликала мене подивитися, яке диво вона знайшла. Я прибіг і побачив велику суничну галявину, всуціль вкриту червоними стиглими ягодами. Збирав їх, збирав, кидав до рота, а мама щасливо дивилася на мене, не торкнувшись жодної ягідки. Скільки часу минуло звідтоді, а та сунична галявина світить мені й досі. Мама, як я вже казав, була продавчинею, і біля сільської лавки, де вона працювала, завжди збиралося багато людей, оповідалося чимало цікавенних новин та бувальщин. Та лавка була для мене, як кузня для малого Франка. Одного разу я вкрав у лавці коробку папірос «Прибой», ми з хлопцями викурили їх у кущах. Не подумайте, що я був такий злодійкуватий. Брав лише у своїх. Ото за все життя було в мене дві крадіжки — у батька цупив порох і шріт, у мами — папіроси. Ну, ще, може, яблука крали гуртом із хлопцями по чужих чи колгоспних садках. Добрим звичаєм у ті часи було ставити вистави в сільському клубі. Пам’ятаю, як мій батько грав у п’єсах «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці». Мене також залучали на дитячі ролі. Я казав, що хочу грати козаків, і просив маму, щоб вона зробила мені вуса. Так причепився, що мама відрізала пасмо своїх кіс і приклеїла мені вуса. А з коміра від старого пальта пошила мені козацьку папаху. Бабуся Оксана вишила сорочку. Бракувало тільки шароварів і сап’янців. У нашому роду дуже не любили землячків, котрі приїздили з міста і «штокали-какали», тобто цвенькали «по-руському». Їх завжди кумедно перекривляли. Не скажу, що в нас хтось дуже гарно співав, але пісня звучала часто. Найкраще співала мамина мама, бабуся Пріська, яка жила на іншому кутку. Бабуся Оксана навчала мене колядок, щедрівок. Як зараз бачу: сидимо з нею на теплій лежанці і бабуся виводить колядку про трьох царів, які несуть дари новонародженому Ісусу. Аж тут їх зустрічає Ірод і запитує: «Куда ідьотє?» Чомусь у бабусиній колядці цар Гирод, як вона казала, розмовляв по-московському. Ще бабуся Оксана розповідала багато казок, іноді вона й сама їх вигадувала. Чи то казки, чи якісь легенди. Або давні родинні історії. Наприклад, вона з особливою таємничістю розповідала бувальщини про свого діда, а мого прапрадіда Полішука. Полішук — це його прізвисько, яке пішло від того, що чоловік довго поневірявся десь на Поліссі. А справжнє прізвище прапрадіда, як і дівоче бабусі Оксани, було Драч. Ну й відповідно до свого прізвища цей чолов’яга був розбишакуватий, волелюбний, непокірливий. А жив же він ще за панщини, у другій половині XIX сторіччя. І ось якось не витримав наруги пана і так його відлупцював, що потрапив на каторгу. Довгенько там карався десь на золотих копальнях і, видно, мав особливу кебету, бо повернувся в село багатієм. Приніс за халявами чимало золота, а в мішку — матінко рідна! — цілі рулони надрукованих грошей, ще не розрізаних на окремі купюри. І то сидить собі вдома, нічого не робить, тільки жде, поки селяни підуть у поле працювати. Тоді й він виходить на свій город, розстеляє в житі рулони грошей, просушує, щоб не побила пліснява. Тут я затамовував подих — де ж ті гроші, де ж те золото? Може, прапрадід десь закопав скарб? А розв’язка смішна, як в італійській комедії. Скарб Полішук справді закопав у льоху, тільки десь під чаркою натяком обмовився про нього, і те золото й гроші вкрали цигани.

— А ви з братом не пробували шукати той скарб, як ото батькового пістолета? Даруйте за іронію, але ж ваш прапрадід міг і збрехати, що його обікрали. Щоб відвернути увагу цікавих...

— Ми припускали таку версію. Але тоді сліди ведуть до лісу, де немає жодних, як сказав би батько, орієнтирів. Реальним нашим скарбом були бабусині фантазії. Ще вона часто розповідала про страшну істоту Скрипицю, яка начебто живе в нашій криниці. Отож вона і скрипить погрозливо, коли крутиш корбу і тягнеш відро з водою. Це бабуся так лякала нас із братом, щоб ми не заглядали в криницю, бо «Скрипиця ухопить». Одного разу я так пожартував, що в старенької ледь не вискочило серце. Забіг знадвору до хати і закричав переляканим голосом, що Петю, мого братика, вхопила Скрипиця. Бабуся Оксана впустила макітру на долівку, адже зрозуміла це так, що малий упав у криницю. Вибігла надвір ні жива ні мертва, заглянула за цямрину, і їй з переляку привиділося, що там у глибині криниці на поверхні води плаває Петрусів картуз. Картуз є, а Петруся нема. Ну, лихий був жарт, за нього мені нам’яли вуха. А ще страх як було цікаво, коли до нашої хати приходили на посиденьки старенькі бабусі-сусідки і вони довгими зимовими вечорами розповідали про різні дива. Про те, як до когось унадилася вночі відьма й видоїла корову, як когось водила нечиста сила поза селом і бідолаха не міг утрапити до своєї хати. Як один комуняка на прізвище Стецький зірвав хрести з церкви, отримавши за це сто карбованців і машину дров, але потім його вбила блискавка... Розповідали пошепки, що в

1 ... 76 77 78 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"