Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

з надіями, з вічною зміною,

Де земля-горьовиця

ласкавого манить рукою,

Спіє сонце гаряче

Над моєю душею нетлінною,

Там, за рікою,—

Молодість,

Там, за рікою!

1 душа почорніє, як чорна толока, Значить, сам собі винен,

Такий ти, браточку!

Не умів, не зумів,

все із друзями, друзями,

В суєслов’ї,

в дискусіях,

з вічним пероном,

Ось тепер і самітність,

як пам’ять, водрузимо,

І як пам’ять,—

Любов заридає півтоном;

За вікном голубіє автобусна вулиця —

То симфонія смутку

зникає у ночі;

І кохання,в куточку,

ображене тулиться І звертає на мене задумливі очі!

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

ТИ ПРИХОДИШ ДО МЕНЕ...

Ти приходиш до мене

не раз і не двічі Повідати про муки

глухі і заковані,

Як шаблі твої сяли

у клекоті січі, -Як росло твоє серце

в Шекспірі й Бетховені.

Ти приходиш із тучами

иалахкотючими,

З кайданами неволі,

З кріпаками, з мадоннами,

із тернами колючими,

Із хрущами в вишневому пол‘і.

І кричить Залізняк,

почорнілий, устами У повстання крутеє,

І бредуть неофіти з'важкими хрестами По шляху Прометея.

Все твоє— із тобою,

від травки — до нації,

Від ридань — до надії.

І двадцятого віку маніфестації,

Як літа молодії.

Все твоє — із тобою, як сонце з оазою,

Не закуте за грати;

Ходять Африки й жовті Азії Біля мудрих очей твоїх, брате!

Все твоє — із джерелами, снами, туманами, Біло-росами в квітні;

За вкраїнськими меридіанами —

Твої далі всесвітні.

Далі бронзові, вкриті порохом,

Далі сизі, як маки,

Де за Африку б’ються з ворогом

Молоді гайдамаки.

Де в руках твоїх, між негодами,

Зеленіє планета,

Ііепідкуплена і неііродана,

Як і совість поета!

* *

*

Ревуть твої сурми, рвучи все минуле луною,

А зорі твої рожевіють

крізь ночі, крізь бурі зі мною;

А дзвони твої все гудуть,

все гудуть, бо потужно відлиті З ножів і сокир,

із пожарів, з неволі й блакиті.

У дзвонах тих —

клекоти гніву на барвах скорботи, І леза жагучі й холодні,

і посвист голоти,

Кривава ропа і пожарів картаті мережі. Дихання Холодного Яру'.

Вороння в півнеба. І межі,

Як реквієм — межі,

покраяні часом і ліком.

Пливуть твої дзвони

над серцем моїм і над віком,

І гомоном кутають землю,

і збуджують траси.

Ти чуєш, Тарасе?

Я знаю, ти чуєш, Тарасе...

* *

*

Як жаль, я, парость інших літ,

Родивсь в далеку, іншу днину,

Не розділю твій чорний світ,

Собі узявши половину.

Щоб не раділи злі пани

І щоб не сохнути журбою,

Я б поділив тюрму з тобою На двох. Тюрму і кайдани.

І ніч, посивілу, як льох,

І грім ридань, і день неволі —

На двох. І хліб в твоєму полі — На двох. І смерть лише на двох.

Та й заплелися б інші дні,

Не в карцерній самотині,

І довше б сонечко світилось,

І, може б, довше серце билось, То, то спалилось у вогні!

Ж *

...І як ти міг крізь далі дикі Вкраїну вимріять свою?

Коли навкруг неволі крики, Догмато-монархічні пики

I світ прекрасний у гною;

Та біля царської гішлоти Ще одописні холуї З пейзапським 1 лаком.

Що твої Рядки надії та скорботи?

Усе не так. Але з літами Слова, що повні талану,

Братів з’єднали із братами,

А царства рухнули в труну Монархотрупами.

Розкута,

її не вкрила хвища люта,

Зійшла зелена вольна рута

II ;і українському лану...

* *

*

Вийду в степ, до синьої криниці, Де не ліг мережами туман,

В небі тучі, як за Остряниці,

І щербатий місяць-ятаган.

Там шумлять, в зеленому розвої, Сто дубів, як велетні круті, Сплять в курганах віковічні вої, В святості і в тихій чорноті.

Там у ніч — на вибалки козачі, Як ріка в могутній течії,—

Йдуть високовольтні передачі,

Молоді енергії мої,

Райдугами, снами вогняними, Надрами земними із заков, і Шевченків голос понад ними Просить людство Про сім’ю й любов!

* Ні

*

Ти живеш на планеті І йдеш по дорозі отій, .

Де ще підуть нащадки;

Де Шевченко, і Пушкін,

і думний ІПекспір У симфонію людства

вплели голоси,

Заспівали до сонця.

Потрудися, мій сину,—

Будь годен землі,

Де знайшла тебе мати,

Де Шевченко, і Пушкін,

і думний Шекспір У симфонію людства

вплели голоси,

Заспівали до сонця!

* #

*

Минув кривавий час. Зросло мале та голе, Змінився небовид і наше давнє поле,

На вбогість сіяне, заплакане ачей;

Змінилась суть людська й природа всіх речей.

Лиш не змінився звук і слово, повне гарту, Поставлене нести свою одвічну варту

Біля людських дверей і на душі отій,

Що хоче правду знать в своїй судьбі крутій.

Те слово вік живе в дубах і в сивих травах,

У хлібі і в воді, у мислях нелукавих,

Добром напоєних, негордих повсякчас,

Так, як знайшов його і як зростив Тарас!

ІЗ циклу

«ПІСНЯ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО»

* >11

*

Сиділа мати, ніби груша дика,

У сивому цвітінні,. поруч з нею Поет Максим і зірноокий Вишня, Обкутані піснями і привітом,

Де чарочка, цибуля й чорний, хліб.

— А нум, Остапівно, почнім тії,

Про молоду журавку й чорну ниву!

І вже стелилась нива у дворі З журавкою у гнізді веснягіому,

І щебетали дощики захмарні У фіолетах сонця.

До півночі

Отак вони сиділи за столом,

Поет Максим, і Вишня, й рідна мати,— Тріумвірат любові, й доброти,

І пісні нашої. Давно минуло,

А й зараз бачу: вечір стеле шати,

І облітає хмар червоний мак,

А Україна біля них стоїть,

На хліб та сіль запрошує до столу.

* *

*

І журавлині, в, небі крики,

І волохата сон-трава,—

Отак-бо, друже мій великий,

Усе минуле ожива. 1

І на старім кленовім, мості,

Де червень лащиться до скронь,

І брость ладнається, до брасті І вибухає, як вогонь...,

Були там люди — добрі й дужі* Росистим вквітчані, вінком*

І ті романівськії ружі,

Й гречки, що пахнуть молоком...

В стократий раз приходь, надіє,

І починай свої діла.

Летить, бринить і золотіє Твоєї вічності бджола.

* *

*

Згадайте, Максиме, як у Романівці добрі люди, не маючи на чому грати,— на мідних трубах зіграли мкш «Рушничка», і ви заплакали...

За романівським небом —сині причали,

За романівським полем — гуси кричали.

Попід хати слалася м’ята чиста,

Та ще грала