Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Серед темної ночі біля Рильського хати «Рушничка» нам на трубах почали вигравати;

І співали соняхи, й нічка запала:

— Рідна мати моя, ти ночей не доспала!

І летів біля матері голуб сивий,

І сидів Максим Рильський,

як завжди,— красивил...

МОЛОДІ

Готують молодий пшеничний коровай,

В бджолинім вересні, в дубових темних діжах, Від хмелю бродить дух та від запарок свіжих,

Та дріжджів і медів плйве золотограй.

Із тіста вергунців готують на привіт,

Для юно-молодих і для дідів похилих,

І ліплять жайворів, і горлиць сизокрилих,

І золоті дива, що зачарують світ.

Весільних козачків І фуг пролине дар,

Як ніч проллє меди і стихнуть космодроми, ї гупають дядьки у бубни без утоми;

Йде заміж сирота і жениться вівчар.

Ану ж, посторонись,

З подонками лишень,

Усяк, хто живиться Із батьківських кишень,

Швалюги і шпана, чувихи і чуваки! — Йдуть наші молоді, немов червоні маки!

Хто свій народ забув — то відступи скорій, Для наших молодих земля встає на чати, їм треба відпочить, дітей собі зачати,

Дшматок і хлоп’ят, веселий дужий рій!

* 22

*

...А потім гуси потягли із півдня,

Як срібні лози на струнких вітрах,

З вологими валторнами 1 у грудях,

Вони кричали... ні, вони бриніли, Шовкові ниті тягнучи слідом Поміж землею й иебом; голоси У дивну пряЖу заплітали обрій, Прозору воду і рихкий сніжок,

Березові бруньки і жовті сосни.

Ах, друже мій, то гуси потягли! Спочатку захопили чвертку неба,

А потім половину, а вже далі Весь небовид, і синій виднокіл,

І небодаль, і зорі повечірні Під крила дикі, молоді й напругі,

В полон весняний.

Я тому радію,

Що знов тебе побачу, друже мій,

Під золотим гусиним перелетом,

Па тій старій романівській дорозі,

Де плеще жайвір і тече життя.

Що вітром дихають і пахнуть словом. Ті трави йшли барвисті й неголодні Від Запоріжжя до старої Кодні,

Вона співала. Дівчина. Одна Між иебом, і землею, і травою,

І ми з Максимом глянули — вона Враз пойнялась, як щастя й таїна,

Як спіла вишня Ніччю грозовою.

ЛИСТОК

Серед нашого лугу, де ходять мотори і зими,

Ще тріпоче листок, облетіли його побратими. Дев’яносто ночей його било,

морози грозилися сніжкою,

А йому хоч би ЩО'.

Сухожилий.

З рудавою ніжкою*

Біля чорного стовбура має лімітний притулок-, Крапелину від сонця.

Синиць білосніжний відгулок. Не тремтить, а чекає весни,

як людина по ділу,

І шанують тумани й вітри,

Захищають тумани й вітри Сорочину його поруділу!

* * я*.

Отак за доброю струною,

Де виростає гордий, дім,

Весь світ з тобою і зі мною І з кимось третім поділім.

Я ще не знаю, хто він буде І як повернеться в житті,

Але нехай цілують люди Того поета у житті.

Щоб нам була привітна хата І слала сонечко з чола.

...Дзвенить, бринить, гуде крилата Твоєї мудрості бджола.:

Я теж опухав

без хлібця шкоринки,

В тридцять сьомім

дивився на грати,

Я теж ходив на фашистські ринки

Невольничі стогони визволяти. Замерзав на льоду,

не відчувши муки,

У планшеті носив століття,

І від того у мене

двожильні руки,

Як обсмалене громом віття.

І від того в очах

зеленіє планета, Колихаючи цвіт і сушу,

І в народі звичайний паспорт поета Прописав мов власну душу.

Він не стертий

чужими візами,

Між житейськими берегами,

Він завірений соціалізмом,

Хоч обтяжений весь боргами.

А в боргах — і шляхи далекії,

І дитячі пісні з колисками,

І сліпий

материнським реквієм

За синами Під обелісками;

І_ кохання, й минуле з таврами,

Й гнівні Африки попереду,

І під сонячними литаврами Від майбутнього віку кредо;

Й тепла нива із міццю дужою,

Небо з хмарою голубою...

Чуєш,- серце?

Ми все подужаєм!

Чуєш, слово?

Ми вдвох з тобою!

* *

*

Сонцем зігрітий, дощами січений, Хлібом годований Черство-суворим,

Ти між людьми вже давно помічений Щастям і лихом,

Добром і горем..

Много збулось, що було загадано, і прилягло у спокійні очі,

Тільки в обличчя тобі покладено Колір подвійний —

Сонця і ночі;

Колір тривоги І знак любові,

Відгук шукання І знак двобою,

Смуток, затаєний десь в розмові, Сміхом дитячим ходить з тобою.

Кажуть: у нього життя — картиночка, Кажуть: в сорочці родивсь до тіла!* Тільки не знають,

Що та сорочиночка В дальній дорозі Може й зітліла.

Як ночував На людській толоці,

Як припухав В тридцять третім році.

Годі. Ще рано. Іще рануватенько. Розсуди потім, бо жде робота.

Літо стоїть,

Як ласкавий батенько,.

Світ молодий Відчиня ворота.

Та над асфальтами і дорогами , Ходять мелодії урочисті,

Та вдалині — золотими прологами Росяний ранок Шумить у листі.

ІЗ ЗБІРКИ «РУТА», 1966 р.

РУТА

Вона не пнеться високо до стелі І не красує пролисти свої,

Чи то в житті не бачили її,

Чи то забули наші менестрелі

Просту і скромну, ожеледдю скуту, Коли земля колише сині сни, Провісницю й провідницю весни, Мою земну, зелепо-чисту руту.

Така звичайна, в кольоровім блиску, Із цею легко молодість почать, її плекають в таїні зачать,

На злюб і зладу, на труну й колиску.

У поцілунках, сповнених зажури, Зеленоросна, горнеться до віч,

І пахне в ній Залізнякова ніч,

І кров, і сік, прокляття і тортури.

Зима ударить, холодом затята,

Чи день заносить марево руде,

Вона свої шовкові рученята Під білий сніг не в’янучи кладе.

А в дні весни, що зливою припали, Все кільчиться, і стелиться під грім,

І обгортає синю ніч Купали Зел'енокосим платтячком своїм.

Пругка і вперта, до людей не люта,

І день, і вік для тебе замалий,

Мій український кореню земний, Моя красуне, руто незабута!

Я з тих країв, де в сині оболоні Гарячі персні розкидає день,

ІЗ ЦИКЛУ

«СОНЕТИ ОБУХІВСЬКОЇ ДОРОГИ»

Де грузд» в землю революцій коні,

В очах відбивших завтрашню ясень.

Там знають мозолі людські долоні І даль стенів* ануртовааа лишень,

У партизанських- посвистах, а розгоні, Звисає неба зірна козубень.

Там слава, й труд, і мудрість троєкрата Ще вродять нам Шевченка і Сократа.

Аза Дніпром,, як дивну дивину,

Земля полтавська піднімає гули,

Бо йдуть новї поети, як Минули,

Щоб розорати серця цілину..

* #

Я' з тих країв, де в полум’ї зорі .

Високе небо не вбирає цвіту,

І люди там, немов богатирі,

Руками воду тиснуть із граніту.

Де устають до праці з передсвіту,

Синів десяток родять матері,

Живуть завзято, не 3