Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Шпалерами були заклеєні навіть стіни мансардного алькова з вікном — єдиного місця, де стеля не опускалася до краю даху, і звідти можна було дивитися вниз на вулицю не пригинаючись. Круглий столик, вкритий білою мереживною скатертиною, майже повністю займав цю нішу і свідчив про те, що господиня помешкання навряд чи дивилася з вікна вниз. Ні, вона, судячи з усього, любить сидіти за цим столом на віденському стільці, на лакованому фанерному сидінні якого лежала подушечка — також кольору айворі. А сидячи, могла бачити у вікні тільки таке ж мансардне вікно будинку навпроти.

— Monsieur, monsieur! — відволік Андрюса від віконного алькова голос господині. — Ici![41]

Він озирнувся. Старенька стояла перед шафою для одягу кольору вишні, також вихідцем із минулого, а може, навіть із позаминулого століття. На шафі згори лежала валіза, вкрита ­пилом.

Господиня пуделя жестом попросила зняти її. Андрюс зітхнув. Здавалося, не могло з’явитися зараз для нього недоречнішого і несвоєчаснішого прохання, ніж це. Хіба бармен, який явно відправив стареньку до нього, не бачив гіпс і милицю?

Але думки думками, а погляд Андрюса пробігся знову по кімнаті в пошуках меблів, за допомогою яких можна було б стягнути згори валізу. Шафа була дуже висока, щоб впоратися без підставки або крісла. Віденський стілець біля круглого столика в віконному алькові виглядав надто хистким.

Андрюс показав старенькій — також жестом, — що йому треба на щось встати. Вона принесла кухонну табуретку і ще один міні-ослінчик заввишки сантиметрів у двадцять, більше схожий на приставний поріжок чи сходинку.

Валіза виявилася легкою. Старенька, відкривши її замочок маленьким ключиком, витягла назовні пухку теку з червоними потріпаними тасьмами.

— Сertificat de naissance[42], — пояснила вона. Після цього знову замкнула валізу на ключик і поглядом попросила гостя повернути її на місце.

Спустившись із табуретки, Андрюс зітхнув із полегшенням. Не тому, що валіза виявилася легкою, а через те, що права загіпсована нога ніяк не відреагувала болем на непередбачені фізичні вправи.

Андрюс зібрався було відразу піти, але господиня зупинила його і попросила сісти за столик, накритий мереживною скатертиною.

— Quel dommage que vous ne parlez pas français![43] — промовила вона, й Андрюс зрозумів, що цю фразу вона повторювала вже разів п’ять.

Поки пив чай, запропонований старенькою, Андрюс дивився у вікно мансардного помешкання навпроти. У якийсь момент половинка вікна квартирки відчинилася і звідтіля визирнув літній чоловік. Він точно дивився на нього, на Андрюса. Дивився здивовано та запитально, дивився так, ніби Андрюс у нього щось украв.

Андрюса втішило його здивування.

Вийшовши з під’їзду, хлопець, вправно орудуючи милицею, звернув праворуч і подався назад у кав’ярню. Коли підходив до перехрестя з рю де Севр, побачив хлопчика, котрий переходив дорогу з довгою телескопічною палицею в правій руці і з пласкою чорною сумкою в лівій. Андрюс зупинився. Перед очима сплив, хоч і досить неясно, той день, коли на вулиці перед кав’ярнею його збили з ніг і майже затоптали брати-албанці, коли він лежав, не відчуваючи ні рук, ні ніг, коли перше, що відчув, поступово повертаючись до тями, був дивний м’який укол у бік, а потім чужа рука і, нарешті, чужа долоня на його обличчі. Це був той самий підліток, який зупинився і попросив когось викликати зі шпиталю лікаря для побитого Андрюса. Це справді був він!

Андрюс схопився з місця і поспішив слідом за сліпим хлопчиком, закидаючи милицю занадто далеко вперед і через це мало не спотикаючись. Наздогнав його біля кафе «Ле Севр». Гукнув англійською: «Sorry, can I speak to you?»[44]

Хлопчик зупинився.

— To me?[45] — перепитав той, і Андрюс упізнав його голос.

— Так, — продовжив він англійською. — Ти мені допоміг три тижні тому. Я тут лежав, якраз праворуч від дверей! — нагадав йому Андрюс, дивлячись на те саме місце.

— А! — вигукнув підліток, дивлячись одночасно і на Андрюса, і крізь нього. — Пам’ятаю! Як ви?

— Уже нічогенько! Навіть бігаю! — відповів Андрюс, сам дивуючись своєму бадьорому самопочуттю. — Можна тебе пригостити кавою?

— Я каву не люблю, — сказав хлопчик. — Мені більше подобається чай із канеллями.

— З чим?

— З канеллями з Бордо. Але зараз я не можу. У мене заняття з учителем.

— А потім ти будеш цією ж дорогою повертатися? — поцікавився Андрюс.

— Так, через годину двадцять.

— Я тебе тут зустріну! Гаразд? Тоді й вип’ємо чаю з цими канеллями.

— Гаразд, — погодився хлопчик і всміхнувся. — Я прийду сюди.

— А як тебе звати? — уточнив Андрюс.

— Філіп!

Через півтори години вони сиділи в кафе «Ле Севр» за столиком Андрюса і пили чай зі звичайними французькими тістечками.

— Тут канеллів немає і в кондитерській поруч їх також не ­роблять, — із жалем повідомив Філіпу Андрюс. — Я навіть не знаю, які вони, як виглядають.

— Кексики з корицею, — пояснив Філіп. — Їх у Бордо вигадали. Але це тістечко також смачне, тільки забагато крему.

У кав’ярню тим часом зайшла, кивнувши Андрюсові, Сесіль і майже відразу вийшла слідом за замовницею, котра покликала її. Потім з’явилися брати-албанці, теревенячи своєю незрозумілою для Андрюса мовою. Теж кивнули. Один із них, здається, навіть усміхнувся ледь помітно, затримавши погляд на сліпому хлопчику з тістечком у руці.

— А ти тут поруч працюєш? — спитав Філіп.

— Так, іноді прямо тут, у кав’ярні, іноді через дорогу, в лі­карні.

— І що ти там робиш?

— Пацієнтів смішу. В основному, дітей. Я ж клоун.

— А мене насмішити можеш?

Андрюс задумався і похитав головою. Потім збагнув, що його відповідь залишилася непоміченою для Філіпа.

— Навряд чи! — сказав він.

— Мене якось кішка розсмішила, — згадав Філіп.

— Як? — здивувався Андрюс.

— Вона така кругла була! Я її хвилин десять мацав, гладив, сміявся. Я такої товстої кішки ніколи в житті не мацав!

Обличчя Філіпа раптом змінилося, стало серйозним. Він витягнув із кишені куртки незвичайний важкий мобільник, поклав на стіл і, пройшовшись подушечками пальців по клавіатурі згори вниз, зупинив руку і натиснув якусь комбінацію кнопок.

Жіночий голос чітко вимовив кілька слів французькою.

— Мені час, — сказав Філіп. — Уже пів на третю, а о третій у нас у ліцеї репетиція.

— Репетиція чого?

— Ансамблю. Я тут поруч живу і вчуся, на бульварі Інвалідів. У ліцеї для сліпих дітей.