Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Моя кузина Рейчел 📚 - Українською

Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Моя кузина Рейчел" автора Дафна дю Мор'є. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 100
Перейти на сторінку:
про якусь худобу, яка загубилася в Тренанті, і про те, що сусід сам винен, позаяк не слідкує за огорожею, я кивав і погоджувався, майже не чуючи доводів, адже Рейчел уже могла одягнутися і вийти в сад поговорити з Темліном.

Я обірвав розмову нещасного чолов’яги, побажав доброго дня і, помітивши його розгубленість, відіслав пошукати кімнату прислуги та випити склянку елю із Сікомбом.

— Сьогодні, Нете, — сказав я, — я не працюю, у мене день народження, я найщасливіший чоловік, — і плеснувши його по плечу, залишив із роззявленим ротом, у намаганні зрозуміти, що ж я мав на увазі.

Потім я висунув голову у вікно і гукнув через двір на кухню, щоб спакували кошик для пікніка, позаяк раптом захотів побути з нею на самоті, під сонцем, без формальностей дому, їдальні, срібла на столі. Віддавши це розпорядження, я пішов до стаєнь сказати Веллінґтонові, щоб для господині підготували Соломона.

Веллінґтона там не було. Двері каретного сараю були відчинені, карети також не було на місці. Малий помічник підмітав мощену підлогу. На мої розпитування він підвів здивований погляд:

— Хазяйка замовила карету одразу після десятої. Куди саме — не знаю. Мабуть, у місто.

Я пішов назад до будинку і покликав Сікомба, та він нічого не зміг мені розповісти, окрім що Веллінґтон підігнав карету до дверей ледь за десяту, і Рейчел уже чекала у вестибюлі. До цього вона ніколи нікуди не їздила вранці. Мій настрій, такий піднесений, раптом просто розчинився. У нас попереду був цілий день, і я планував провести його зовсім інакше.

Я сидів та чекав. Настав полудень, дзвоник покликав прислугу на обід. Біля мене стояв кошик для пікніка, Соломона осідлали. Та карета все не поверталася. Зрештою, о другій, я сам завів Соломона до стаєнь і велів хлопчикові розсідлати його.

Я пройшовся лісом до нової алеї, і все вранішнє захоплення перетворилося на апатію. Навіть якщо вона приїде зараз, уже надто пізно для пікніка. Тепло квітневого сонця не протримається й до четвертої.

Я вже майже піднявся алеєю вгору, до Чотирьох Доріг, коли побачив, як грум відчиняє ворота біля сторожки і проїжджає каретою. Я стояв посеред шляху та чекав, доки коні наблизяться, і помітивши мене, Веллінґтон натягнув віжки та зупинив їх. Усе те розчарування, яке охопило мене в останні години, раптом зникло від одного тільки погляду на неї, і, наказавши Веллінґтонові рушати, я заскочив до карети і сів навпроти Рейчел, на жорсткому вузькому сидінні.

Вона вбралася в чорну мантію та начепила вуаль, тож я не бачив її обличчя.

— Я шукаю вас із одинадцятої, — сказав я. — Де ви були весь цей час?

— У Пеліні, — відповіла вона, — бачилася з вашим хрещеним батьком.

Усі тривоги та замішання, надійно поховані в глибинах моєї душі, ринулися на поверхню, і, гостро передчуваючи неприємності, я задумався: що такого вони двоє можуть зробити, щоб зруйнувати мої плани?

— Навіщо? — спитав я. — Що за справи змусили вас так поспішно навідатися до нього? Все вже давно вирішене.

— Я не впевнена, що розумію, що ви маєте на увазі, говорячи «все».

Карета вскочила у вибоїну обіч алеї, і Рейчел схопилася рукою в чорній рукавичці за ремінець. Якою далекою вона здавалася, сидячи в своїй жалобі, ховаючись за вуаллю, — за цілий світ від тієї Рейчел, яка притискала мене до свого серця.

— Документ, — сказав я, — ви думаєте про документ. Ви не можете його скасувати. Я досягнув необхідного віку. Мій хрещений батько нічого не може вдіяти. Все підписано, засвідчено й скріплено печаткою. Все тепер ваше.

— Так, — сказала вона, — тепер я це розумію. Формулювання були не зовсім ясні, ось і все. Я хотіла розібратися, про що саме йдеться.

Знову цей віддалений голос, холодний та безликий, а в моїй пам’яті був інший, який шепотів мені на вухо вночі.

— Тепер вам зрозуміло? — запитав я.

— Цілком, — сказала вона.

— Отже, на цю тему й говорити нічого?

— Нічого, — відповіла вона.

Та все ж на серці в мене було важко, мене сповнювали дивні підозри. Зникла вся спонтанність, уся радість та сміх, який ми ділили разом, коли я дарував їй коштовності. Будь проклятий мій хрещений батько, якщо він чимось її образив.

— Підійміть вуаль, — сказав я.

Якусь мить вона не рухалася. Потім поглянула на широку спину Веллінґтона та на грума біля нього. Він підхльоснув коней, коли звивиста алея перейшла в пряму.

Вона підняла вуаль, і очі, які дивилися на мене, не всміхалися, як я цього очікував, і не були в сльозах, як я боявся, натомість мене зустріли очі ясні, спокійні і незворушні, очі людини, яка їздила у справах і повертається, задоволена результатом.

Без жодної на те причини я відчув себе спустошеним та чомусь одуреним. Я хотів бачити очі такими, якими я запам’ятав їх на світанку. Я подумав, хоч це й безглуздо, наче вона ховає очі за вуаллю тому, що вони й досі не змінилися від світанку. Але це було не так. Вона, певно, сиділа навпроти мого хрещеного батька, за столом в його кабінеті, холодна, практична та рішуча, без натяку на сум’яття, доки я, змучений, чекав на неї вдома, на першій сходинці парадного входу.

— Я планувала повернутися раніше, — сказала вона, — та вони наполягли, щоб я залишилася на ленч, і я не змогла відмовити. У вас були плани?

Вона відвернулася, спостерігаючи пейзаж за вікном, і я дивувався, як вона може так просто сидіти там, ніби ми всього лише випадкові пасажири, в той час як я роблю все можливе, аби втриматися та не притиснути її до себе. З учорашнього дня все змінилося. Та вона не подає виду.

— Плани були, — сказав я, — однак тепер це неважливо.

— Кендали сьогодні обідають у місті, — сказала вона, — та заїдуть до нас потім, коли повертатимуться додому. Гадаю, я домоглася певного прогресу з Луїзою. Вона поводилася вже не так скуто.

— Радий це чути, — сказав я, — мені б хотілося, щоб ви заприятелювали.

— Насправді, — продовжила вона, — я починаю розуміти, що мала рацію від самого початку. Вона стала б вам чудовою парою.

Рейчел розсміялася, та я не сміявся з нею. Недобре жартувати з бідної Луїзи. Бог свідок, я бажав для дівчини лише найкращого і сподівався, що вона знайде собі гожого чоловіка.

— Гадаю, — сказала вона, — що ваш хрещений батько осуджує мене, на що має повне право, та під кінець ленчу, здається, ми дуже добре порозумілися. Напруга спала, розмова йшла куди легше. Ми детальніше обговорили наші плани зустрітися в Лондоні.

1 ... 76 77 78 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя кузина Рейчел"