Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Хто їх повезе? — Пол не впорається, з огляду на стан Сем.

— Діана зможе. Вона краще за вас знає дорогу.

Я дивився на трупи, що лежали на підлозі спа-центру. Не хотілося лишатися тут іще бодай на годину.

Але я здобув освіту лікаря загальної практики, а не акушера. Я знав, що Сем зараз потрібен той, хто зможе якнайшвидше доставити її до невідкладної допомоги.

Я мав бути саме тут.

— Гаразд, — погодився я.

Джейкобсен разом із Сем та Полом поїхали. Ми з Ґарднером залишилися біля незачинених французьких дверей. Вирішили, що краще вибратися цим виходом, ніж ризикувати й нести її гнилими сходами. Ґарднер зателефонував до групи підтримки та швидкої допомоги й пішов перевірити інші виходи через спа-центр. З’ясував, що кімнати за аркою заблоковані.

— Це пояснює, чому Йорк не втік, — сказав він, обтрушуючи руки від пилу. — Певно, коли ви спустилися, він був саме тут і не зміг би вибратися повз вас. Схоже, половина підлоги вгорі провалилася. Це кляте місце з’їдають терміти.

А вони, своєю чергою, приваблюють болотні коромисла. Схованка Йорка зрештою його й видала. У цьому проявилася вища справедливість, але я надто втомився, щоб довго про це роздумувати.

Перед від’їздом Джейкобсен сказала небагато. Вона, очевидно, ще дорікала собі за те, що не змогла вистрелити в Йорка. Як би важко не було стріляти в людину, для польового агента таке вагання може бути катастрофою. Принаймні заплямувало б досьє, якщо не спричинило б гірших наслідків.

Якби не Ґарднер, усе могло б закінчитися значно гірше.

Джейкобсен із Сем та Полом поїхали, а ми з Ґарднером навіть не ворухнулися, щоб повернутися в приміщення. Після задушливого жахіття спа-центру вихід на сонячне світло відчувався як нове народження. Запах віднесло вітром, і повітря солодко пахло травами й квітами. Я глибоко вдихнув, прочищаючи легені від тієї гидоти. Те, що лежало в саду, було затулено деревами від місця, де ми стояли. До обрію тягнулися зелені гори… Наче звичайний весняний день.

— Хочете поглянути туди? — я махнув у бік ставка, що виблискував крізь дерева.

Ґарднер ентузіазму не виказав.

— Ще ні. Почекаймо на фургон слідчої групи.

Він так і не виявляв бажання повертатися всередину. Стояв, глибоко запхавши руки в кишені, дивився на схил пагорба, на ставок. Ховав руки, щоб не тремтіли, подумав я. Він щойно вбив людину. І попри те, що іншо­го виходу не мав, впоратися з цим було нелегко.

— З вами все добре? — запитав я.

Обличчя його мов віконницями затулило.

— Усе добре, — він вийняв руки з кишень. — Ви мені досі не сказали, що, в біса, думали робити, коли примчали сюди самі. Ви хоч уявляєте, наскільки це було безглуздо?

— Сем загинула б, якби ми не приїхали.

Від цього він зітхнув.

— Діана думає, що Йорк чекав до останньої хвилини, до моменту пологів. Він хотів використати цю можливість на повну. Два життя за один раз.

Боже милосердний. Образи скупчилися в голові, я пере­вів очі на гори, щоб хоч якось розігнати цю картину.

— Гадаєте, з ними все гаразд? — запитав Ґарднер.

— Сподіваюся, так. — За умови, що її вчасно довезуть до лікарні. За умови, що не буде ускладнень з дитиною. Надто багато всього, на що лишалося тільки сподіватися, але принаймні тепер вона отримала шанс. — Як вам вдалося так швидко сюди дістатися? Я не був упевнений, чи ви почули мої вказівки.

— Не почули. Принаймні нічого корисного, — до нього потихеньку поверталася колишня в’їдливість. — Нам воно й не треба було. Після пригоди з посланням від Йорка на вашому лобовому склі ми поставили жучка.

— Що?

— Пристрій відстеження геолокації. Ми знали, де ви кинули машину, але старої дороги, якою ви їхали, на карті немає. Тому я повернув на ту, що здавалася найближчим шляхом, і вона привела нас просто до в’їзної брами.

— Ви поставили трекер на мою машину? І не спромоглися сказати мені?

— Вам не потрібно було знати.

Зрозуміло, чому я не бачив, щоб хтось стежив за мною вчора ввечері, і чому агенти БРТ так швидко прибули до дому Пола й Сем. Роздратування через те, що ніхто не вважав за потрібне повідомити мені про маячок, одразу згасло: за цих обставин немає на що скаржитися.

Щастя, що був той жучок.

— То як ви здогадалися, що потрапили туди, куди треба? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Я й не знав. Але на старій брамі висів новий замок, тож хтось, напевно, не хотів зайвих гостей. У багажнику знайшлося, чим розрізати замок, і ми зайшли поглянути, що тут.

Я тільки брови здійняв: вторгнення в приватну власність без ордера для такого протоколіста, як Ґарднер. Він спохмурнів.

— Врахував ваш телефонний дзвінок як вагому причину, — випнув підборіддя. — Ходімо, глянемо все­редину.

У коридорі нас знов оточив огидний сморід розпаду. До спа-центру не проникало світло від французьких дверей, тож після яскравого сонця знадвору тьмяні кімнати здавалися особливо похмурими. Дарма що я знав, куди йду. Видовище від цього не стало менш жахливим: трупи, нагромаджені в басейні, як сміття.

Тіло Йорка лежало, де ми його залишили, нерухоме, як і його жертви.

— Господи, як він витримував цей запах? — вирвалося в Ґарднера.

Ми повернулися до процедурної, де знайшли Сем. Обривки шкіряного ременя, який Пол зняв з її горла, мертвою змією згорнулися на старому масажному столі. Брашпиль, прикручений до узголів’я, був виготовлений вигадливо та ретельно. Кінці ремінця намо­тувалися на хитромудру систему тонко вирізьблених зубчастих коліс, яка запускалася в дію полірованою дерев’яною ручкою. Обертання затягувало ремінь, а шестерні не дозволяли йому зісковзнути, коли від­пускалася ручка.

Набагато простіша конструкція мала б такий же ефект, але Йоркові цього було недостатньо. Такого нарциса, як він, звичайний шнур з дерев’яним стрижнем не задовольняв.

Це було справою його життя.

— Пекельний пристрій, — Ґарднер проговорив це майже із захопленням. Раптом сторожко нахилив голову. — Що це?

Я прислухався, але почув тільки, як капає кран. Ґарднер уже вийшов з процедурної, тримаючи руку на пістолеті. Я — за ним.

У спа-центрі нічого не змінилося. Йорк лежав непорушно, кров навколо нього згустилася й почорніла, як смола. Ґарднер заглянув до арки, що