Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Брат звелів мені зробити те саме, а потім ще випачкати руки. Коли ми були готові відправлятися, я побачив ворона, якому зрадів без міри. Він злетів до мене, намертво вчепився в моє плече і, сховавшись під ковдрою від вітру і снігу, клацнув клювом. Наче казав, у путь, швидко, швидко!
Ми намагалися не бігти, йти спокійно по вузьких вуличках. Не привертати увагу. Коли ж запала справжня ніч, я відчув як ворон торкнувся крилом моєї щоки і тоді я побачив все у іншому світлі: ніч посвітлішала, всі кольори пояскравішали і я побачив все наче вдень!
Йти довелося доволі довго, і хоча людей на вулицях майже не залишилося, мені все здавалося, що за нами слідкують. І до того ж, нас було досить легко помітити на тлі пустого міста, яким наразі ніхто, крім вартових не пересувався.
Раз чи два я чув неподалік роз’їзд, який напевно шукав втікачів. Коли вони підібралися занадто близько і я прошипів братові:
- Маємо сховатися! Швидше, наздоганяють!
Родосвіт блиснув очима і додав шагу. У сусідньому ж провулку ми знайшли прихисток у вигляді помийної ями. Навіть трохи тепло і не так огидно як у тому слизі, подумалося мені, коли повз нас проходив роз’їзд. Через деякий час брат стусонув мене по ребрах, немов казав, час вилазити. Я підвів погляд і побачив ворона на паркані, прямо біля нас. Він і не думав покинути нас, чекав поки ми виберемося з помийної ями. Проте, вже не сів мені на плечо, але то зрозуміло. Я б і сам волів вибратися з власної шкіри, щоб не чути того запаху.
За тінь або дві - відчуття часу зовсім зіпсувалося через ніч - ми досягли копалень і не стримали полегшеного зітхання - хоча ті гигантські приспособини все скубали й вгризалися в скелю тими довжелезними ногами, зовні ми не побачили багатсько шахтарів. А якщо відкинути сморід від сміття, то наші чорні обличчя могли б походити на тих, хто працював там навіть вночі.
Ми діяли за планом: пройти до одного з входів до копалень, не привертаючи уваги інших шахтарів. Там, знайти шлях до північної стіни чи хоча б західної, потім - вихід, і тихо покинути копальні. Зовні вони не здавалися аж надто великими, тож шанс був.
Не знаю, що саме нас видало, може ворон, може сморід, може накидки з ворожбитських покривал. Проте на нас вже чекали. Ми тільки-но встигли зайти до копалень, і дістати собі по кірці, аби виглядати як справжні шахтарі, як в нас з глибини шахти полетіло з десяток стріл. Я впав на підлогу наче підкошений, хоча й знав - в мене не поцілили. Брат лежав поруч, наче неушкоджений, проте важко дихав. Хтось з шахтарів теж впав, не розуміючи у чому справа. В когось, здається, поцілили. Під загальний галас і паніку, ми відкотилися до бокової стіни, де стояли тачки для вугілля. Охоронці бургомистра вже вискочили із засідки і запалили смолоскипи під зойки:
- Тут вогненебезпечно! Що ви витворяєте?! - волав хтось з шахтерів. Здійнявся ще більший галас. Здається, їх не попередили на кого саме тут очікували.
Охоронці були вже близько. Я наче у пів сні дивився як з брата зірвали ковдру, він викрутився, врізав одному з нападників в живіт. Той склався і впав, а Родосвіт вже прийнявся за наступного і тільки крикнув мені:
- Біжи!
Ворон піднявся у повітря тієї ж секунди.
А я побіг. Не роздивляючись дороги, не чуючи нічого у власних вухах окрім бухкання серця. Навколо все було чорним, я ледь бачив де ступав. Ворон летів переді мною, і якимось чином відчував шлях, що він показував мені. Так ми летіли коридорами вперед, вперед, вертали вбік, потім знову бігли. Поки нарешті, переді мною не відкрився отвір у скелі, більш схожий на віконце. Добре, що я не бачив як високо було до землі, і просто зробив крок уперед, до чорної ночі. Короткий політ і ось я вже ковзав колінами по нерівній кризі, що, наче гірка, вела від скелі далі, униз. Я дав собі аж цілу мить, щоб оговтатися і знову підвестися. І знову побіг вперед, час від часу падаючи і розтягуючись на льодовій поверхні. Аж поки той лід не тріснув піді мною. Чорт забирай! Я не помітив як добіг до річки, що оточувала Другець!
Засапаний, я намагався віддихатися і заспокоїти серце, що намагалося дати деру з грудей. Нарешті відчув і воду у сапогах, і крижаний холод у кінцівках, і запалене горло. А найбільше - страх за брата.
- Чого встав! Біжи! - заволав зненацька з’явившийся поруч зі мною Родосвіт, а за ним я побачив щонайменш п’ятьох охоронців.
- Річка!
Родосвіт ні на мить не завагався і побіг по льоду легкою ходою, майже дістався до мене, але все одно лід під нім тріснув і миттєво утягнув його під воду. Я кинувся за ним, відчуваючи погоню за собою, і пірнув у льодяну воду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.