Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Череп, що шепоче, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Череп, що шепоче" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 93
Перейти на сторінку:
на аукціоні.

Схвильовані, ми стояли біля стола, вкотре перевіряючи свої запаси. За нами із склянки спостерігало обличчя привида. Тепер воно мало веселий вигляд.

— Я б на вашому місці не тривожився — говорив привид. — Ходіть краще спати. Все одно ви його вже не врятуєте.

— Замовкни! — гримнула я. — Локвуде, що ти там казав про Джопліна? Про сіру лупу в його волоссі? Ти мав на увазі...

Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по столу:

— Це могильний пил, Люсі. Могильний пил з катакомб під каплицею. Джоплін увесь цей час досліджував їх, хоч це й заборонено. Нишпорив під землею, шукаючи всілякі старовинні речі, щоб задовольнити свій інтерес. І все, що знаходив, забирав собі. Як, скажімо, підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа... — він вилаявся. — Де ж це кляте таксі??

Локвуд узявся знервовано походжати туди-сюди. Я ж, навпаки, завмерла на місці. Дещо з його слів моторошним чином ув’язувалось із моїми міркуваннями.

«І все, що знаходив, забирав собі...»

— Локвуде! — моє серце закалатало в грудях.

— Що?

— Коли Барнс телефонував нам, він сказав, що кинджал доби Великих Моголів з міського музею дуже схожий на той, яким було заколото Джека Карвера. Можливо, парний до нього. Пам’ятаєш, де знайшли той кинджал з музею?

Він кивнув:

— На кладовищі Мейда-Вейл, у Північному Лондоні.

— Правильно. А коли Сондерс із Джопліном уперше прийшли до нас, то розповіли, що раніше працювали в іншому місці. Пам’ятаєш, де саме?

Локвуд вирячився на мене:

— Здається, на кладовищі Мейда-Вейл... О, ні!

— Джоплін, мабуть, знайшов пару з двох кинджалів, — провадила я. — Один віддав до музею, а другий залишив собі. А потім... — я подивилась у коридор, засипаний сіллю, — потрапивши під вплив Бікерстафа та його дзеркала, він, побоююсь, використав цей другий кинджал за його безпосереднім призначенням.

Зі склянки долинув хрипкий регіт:

— Це найкращий вечір у моєму посмертному бутті! Тільки погляньте на себе! Вашим обличчям ціни немає!

— Я нізащо не повірив би, що таке можливо, — прошепотів Локвуд. — Виходить, Джордж зараз у більшій халепі, ніж ми гадали...

З вулиці долинув сигнал таксі. Я підхопила свою торбину.

— Веселенької вам нічки! — обізвався привид. — Перекажіть мої вітання Кабінсові — чи радше тому, що від нього залишилось... Ой, що це ви робите?!

Локвуд узяв з кутка рюкзак і хутко натяг його на склянку.

— Не радій так, — сказав він. — Ти теж поїдеш з нами.

26

Західну браму кладовища Кенсел-Ґрін було відчинено. Маленька вартівня порожню вал а, а коли ми нарешті побачили крізь гілля дерев каплицю, біля неї не світився жоден ліхтар. Ми прийшли перед самісіньким світанням: зорі в небі вже блідли, а на обрії з-за Східних доків от-от мало показатися сонце, прогнавши всі нічні тіні геть із Лондона. Птахи, однак, ще й не починали співати.

Табір компанії «Солодких снів» біля каплиці теж був темний і порожній, відра з вугіллям — холодні. Екскаватори стояли нерухомо, їхні стріли похилились, наче шиї в сонних чапель. Виходить, пан Сондерс і справді припинив свої розкопки й залишив кладовище мерцям. Ми з Локвудом швиденько проминули покинутий табір і затупотіли сходами каплиці.

Жовту поліційну стрічку було розірвано. З-за дверей крізь тоненьку, мов лезо бритви, щілину солилося світло.

Локвуд приставив пальця до вуст. Увесь час, поки ми їхали, він мовчав і супився, ледве-ледве спромагаючись на слово.

Цього, одначе, я нізащо не могла б сказати про свого другого супутника.

— Ви все одно запізнались, — сичав голос привида мені у вухо. — Кабінс напевно не зміг подолати спокуси й зазирнув у дзеркало. Зазирнув, задихнувся й помер — ось вам мій прогноз...

— Краще сподівайся, що це не так, — зіпнула я. — Бо інакше... ти знаєш, що ми з тобою зробимо.

У відповідь у рюкзаку за моєю спиною шалено завирувала плазма.

Відтоді, як ми вийшли з дому, привид у склянці шепотів без упину — то люто погрожував, то благав, то фальшиво співчував нам. Іншими словами, він був неабияк збуджений, і лише мої застереження змушували духа припиняти балачки, хоч насправді це сердило його ще дужче. Я залюбки жбурнула б склянку до першого-ліпшого куща, та не могла цього зробити. Адже привид знав Бікерстафа, знав таємниці його дзеркала, й це могло будь-якої миті стати нам у пригоді.

Локвуд тихенько поглянув на мене і взявся за важку металеву ручку дверей. Я примружила очі, готуючись перейти з темряви до яскравого світла. Одним швидким порухом Локвуд штовхнув двері, вони рипнули — й сяйво засліпило нам очі. Ми ступили всередину.

У каплиці все було так само, як минулого разу, вранці після крадіжки: письмові столи пана Сондерса й пана Джопліна, захаращені паперами; газові обігрівачі на підлозі; великий чорний катафалк на металевій платформі; кафедра й вівтар з блискучою огорожею. Все було тихе й нерухоме. Всередині каплиці нікого не було.

Я прислухалась, чи не долине до мене дзижчання дзеркала, та не почула нічого.

Локвуд помацав найближчий обігрівач:

— Теплий. Проте не дуже. Цієї ночі тут хтось був.

Я поглянула в куток, засипаний брудними купками стружок і солі:

— Залізна домовина на місці — ось, поглянь. А тіла Бікерстафа немає.

— Мій господар поряд, — зненацька зашепотів привид. — Я відчуваю: він тут...

— Де? — запитала я. — Як нам знайти його?

— Звідки мені знати? Я ж сиджу в цій склянці Випустіть мене, і я краще це відчуватиму.

— Нізащо.

Локвуд підійшов до невеличких дерев’яних дверей за вівтарною огорожею. Він посмикав, поторсав їх, проте двері не піддавались.

— Замка немає, — зауважив він. — Защіпки відсунуто. Виходить, хтось замкнув ці двері всередині.

— А ти певен, що вони в катакомбах? — запитала я. — Я нізащо не наважилася б полізти туди.

— Але це так! — Локвуд аж підскочив і шалено озирнувся. — Пам’ятаєш ці малюнки з паперів Бікерстафа? Катакомби — найкраще місце для таких бовдурів, як цей Джоплін! Місце для пошуків артефактів, для потрібного моторошного настрою! І до того ж там тебе ніхто не потурбує! — він вилаявся. — Кошмар та й годі! Як же туди потрапити?!

— От уже сліпі кажани! — промовив привид. — Завжди ви дивитесь і не бачите.

1 ... 76 77 78 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"