Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Череп, що шепоче, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Череп, що шепоче" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 93
Перейти на сторінку:
Навіть тоді коли вхід перед вами...

Я спересердя грюкнула кулаком по рюкзаку:

— Ану, замовкни! Інкаше я зараз же...

Аж тут я заціпеніла, вирячившись на великий чорний мармуровий поміст посередині каплиці. Катафалк! За вікторіанських часів на ньому спускали домовини до катакомб! Я зойкнула:

— Катафалк! Сондерс, здається, казав, що він досі діє!

Локвуд ляснув себе долонею по лобі:

— Так, діє! Звичайно! Мерщій, Люсі! Треба перевірити шафи, кутки, вівтар... Десь тут повинен бути механізм!

— Та невже? — пирхнув череп. — Слово чести ви просто йолопи! Все одно, що вчити котів читати!

Ми метушились туди-сюди по каплиці, зазираючи в кожен закуток та затінок, проте стіни всюди були голі — жодного важеля чи кнопки.

— Щось ми, мабуть, проминули, — бурмотів Локвуд, крутячись на п’ятах і суплячись. — Це мусить бути десь поруч...

— Шукаймо ще раз! Мерщій! — Я відчинила невелику шафу й викинула звідти купу запліснявілих церковних книжок та паперів. Важеля, однак, не виявилось і там.

— Ви безнадійні! — шепотів тим часом череп. — П’ятирічна дитина — й та впоралася б швидше...

— Замовкни!!!

— Ми повинні потрапити туди, Люсі. Хтозна, що там робить Джоплін... — Локвуд обмацував долонями дальшу стіну. — Які ж ми були дурні! Він постійно вештався в нас під ногами. Пхав носа куди не слід, ще до того, як викопали домовину. Барнс навіть казав нам, що торговцям артефактами хтось розповів про дзеркало, інакше вони б не довідались про нього так швидко. Джоплін — один з тих, хто міг це зробити. А ми його навіть не підозрювали...

— Ми не мали на те приводу, — заперечила я. — Пам’ятаєш, як його засмутила ця крадіжка? Навряд чи він причетний до неї...

— Я думав так само. Та що заважало Джопліну вдавати щирий смуток і водночас бути винним? Зараз я певен, що він найняв Джека Карвера, щоб той викрав для нього дзеркало. Адже Карвер і раніше викрадав артефакти для Джопліна. Пам’ятаєш, Сондерс казав, що в них часто траплялись крадіжки? Це все Джоплін — він забирав цікаві речі собі. Та цього разу Карвер піддурив його. Зачув великі гроші й продав дзеркало Вінкмену. Джоплін не тямив себе з гніву!

— Твоя правда, — погодилась я, вкотре оглядаючи стіну — голу, білу, без жодної тріщинки чи павутинки, не кажучи вже про якийсь вимикач. — Розлютився й заколов продавця артефактів своїм коштовним кинджалом.

— Саме так. Джоплін — боягуз, що й мухи не скривдив би. Проте череп каже правду: якщо в нього вселився дух Едмунда Бікерстафа й довів його до божевілля...

— Так! — прошепотів череп. — Мій господар так і робить! Обирає слабких і підкорює їх своїй волі... скажімо, як я — Люсі. Наказую тобі Люсі: розбий мою скляну в’язницю й випусти мене! Ви-и-ипусти!

— Відчепись! — буркнула я. — Локвуде... ти справді вважаєш, що Джоплін переслідував Карвера?

Локвуд, хутко обмащуючи стіни в дальшому кутку каплиці, заговорив ще хутчіше:

— Так. Він наздогнав його, коли той поспішав до нас. Вони посварились. Коли Карвер зізнався, що продав дзеркало, Джоплін оскаженів. Ударив Карвера кинджалом, проте той усе-таки встиг дістатись до нас. І Джоплін, звичайно ж, вирішив, що втратив дзеркало назавжди. Як же він помилився! Ми самі, шукаючи цю річ, надавали йому всі потрібні відомості! А тепер Джордж сам приніс йому дзеркало — і Джоплін одержав те, чого бажає його серце! А ми тим часом... не можемо спуститись до цих дурних катакомб!

З вигуком відчаю Локвуд копнув стіну ногою. Так, ми обнишпорили всю кімнату — і даремно. Він мав рацію: дороги до катакомб не було.

— А якщо подивитися зовні? — запропонувала я. — Можливо, там є інший вхід...

— Можливо. Тільки я не знаю, скільки нам доведеться його шукати... Гаразд, — погодився Локвуд. — Ходімо, погляньмо.

Ми побігли до дверей, відчинили їх — і завмерли. Перед нами на ґанку, на тлі досвітнього неба, стояли три знайомі постаті в сріблясто-сірих куртках: Бобі Вернон, Кет Ґодвін і Нед Шоу — коротун, білявка й мамула з команди Квіла Кіпса. Щоправда, самого Кіпса з ними не було. Ми вирячились на них.

— Де Квіл? — запитала Кет Ґодвін. — Що тут коїться?

— Що ви зробили з ним?— підхопив Нед Шоу. — Тільки без витівок, Локвуде! Відповідай!

Локвуд хитнув головою:

— Зараз нам, на жаль, не до балачок. Джордж, здається, потрапив у халепу.

Кет Ґодвін стиснула зуби; в її очах водночас блиснули сумнів і ворожнеча.

— Кіпс, здається, так само, — нарешті промовила вона.

— Він телефонував нам годину тому, — додав Бобі Вернон. — Сказав, що стежить за вашим приятелем Кабінсом — той нібито пішов з кимось на кладовище. І звелів нам приєднатись до нього. Ми обшукали тут усе, та його ніде немає...

— Виходить, ви досі стежите за нами? — зіпнула я. — Який сором!

— Краще вже стежити, ніж водитись із злочинцями, як ви. — пирхнула Ґодвін.

— Облишмо це все, — обірвав її Локвуд. — Якщо Кіпс зараз із Джорджем, вони обидва в небезпеці. Кет, Бобі. Неде! Нам потрібна ваша допомога, а вам — наша. З цього й починаймо! — Він говорив спокійно і владно. Я бачила, як у Неда Шоу стиснулись кулаки, та ніхто не наважувався перечити Локвудові. — Хлопці зараз, радше за все, в катакомбах під каплицею. Двері до катакомб замкнено. Потрапити туди можна лише на старовинному катафалку, на якому до підземелля спускали домовини. Бобі, ти ж знаєшся на таких речах! Як працює цей катафалк? Як його вмикають — згори чи знизу?

— Згори, — відповів Вернон. — Священник опускав домовину під час відправи.

— Чудово! Отже, тут повинен бути важіль. Ми мали рацію, Люсі! Таким чином... — він замовк, придивляючись до темного двору каплиці. — Кет, Неде! З вами прийшов хтось іще?

— Ні, — насупився Шоу. — Навіщо?

Локвуд скрушно зітхнув:

— Бо мені здається, що ми тут не самі.

Зір у нього був кращий, ніж у мене. Я й не помітила, що серед надгробків ворушаться легкі чорні тіні. Зібравшися спочатку в таборі копачів, вони розосередились по зарослих травою стежках, поміж екскаваторами й бараками. То були мовчазні чолов’яги, що звикли, вочевидь, нишпорити ночами. В руках вони стискали бити та кийки.

— Чудово, — зашепотів мені на вухо голос

1 ... 77 78 79 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"