Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Це часом не твої друзі, Локвуде? — обізвалась Кет Ґодвін.

— Краще сказати — знайомі... — Локвуд скоса поглянув на мене. — Люсі! Це, здається, люди Вінкмена. Отой, скраю, був на аукціоні. Господь знає, як вони вистежили нас, та сперечатись ніколи, треба щось робити!

— Гаразд.

— Повертайся до каплиці, знайди важіль, спускайся до катакомб і шукай Джорджа. А я приєднаюсь до тебе, як тільки зможу.

— Але ж, Локвуде...

— Сперечатись ніколи! Зрозуміла?

Коли Локвуд говорив таким голосом, сперечатись із ним і справді було марно, тож я позадкувала до каплиці. Вінкменові люди вже підходили до ґанку. У них було все, чого тобі не хочеться бачити серед темної ночі: голені голови, перебиті носи, вишкірені зуби, масивні брови... Кийки в їхніх руках теж мали не дуже привабливий вигляд.

— А нам що робити? — пробелькотів Бобі Вернон.

— Насамперед, Бобі, — відповів Локвуд, — дістань рапіру. — і озирнувся на мене: — Біжи, Люсі!

Вінкменові найманці були вже на сходах. Я ляснула дверима. Знадвору забряжчало залізо, долинули звуки ударів, хтось закричав.

Я побігла в центр каплиці й стала біля мармурового катафалка. Що там казав Вернон? «Священник опускав домовину під час відправи...» Гаразд, а де ж тоді стояв священник? Де він, хай йому чорт, стояв?!

— Ой, яка важка загадка! — зашепотів голос. — Відразу видна, як часто ти ходиш до церкви...

Аж тут я несподівано здогадалась. Кафедра! Дерев’яна кафедра з верхівкою у вигляді розгорнутої книги, що спокійненько стоїть собі за кілька футів від катафалка! Я кинулася до неї, намагаючись не звертати уваги на гамір за дверима. Зайшла за кафедру, поглянула на неї згори і побачила просто під її верхівкою маленьку дерев’яну поличку.

А на поличці був простий металевий важіль.

Я натиснула на нього. Спочатку мені здалося, ніби нічого не сталось. Аж тут — тихо, майже без шуму. — катафалк почав опускатись униз. Я помітила, що залізна платформа вже нижча за підлогу каплиці. Підбігла до неї — й скочила на чорний полірований мармур.

Знадвору хтось важко гупнув у двері. Я навіть не поглянула туди. Я стояла, витягши рапіру й розставивши ноги, і спокійно дихала. Я спускалась кам’яним колодязем під землю, зі світла в темряву.

— Не бійся — долинув до мого вуха скрадливий шепіт із рюкзака. — Ти не сама. Я з тобою.

* * *

Мурований колодязь урешті перетворився на широке, просторе приміщення, та я й досі спускалась униз. Я відчувала довколишню порожнечу, заповнену холодним, сухим повітрям, проте нічого не могла в ній побачити. Я знала, що мене добре видно в цьому стовпі світла, який скував усі мої відчуття. Довкола на мене міг чатувати хто завгодно — і я розуміла, що дізнаюсь про це лише тоді, коли врешті-решт приземлюсь. Усі мої інстинкти волали, щоб я мерщій забиралася звідси. Страх небезпеки переповнював мене. Я напружилась, щоб вирватись на волю...

Аж тут механізм зупинився.

Я зіскочила з катафалка якнайдалі від зрадливого світла, а потім змусила себе підвестись. Довкола панувала тиша. Я стояла серед темряви й дослухалась до биття власного серця й до лиховісної мовчанки навкруги.

Проте насправді тут зовсім не було тихо, принаймні для мого внутрішнього слуху. З невідомої відстані до мене линули слабкі звуки — шурхіт, зітхання й навіть сміх, що обривався несподіваним риданням. Чула я й шепіт — уривки якихось фраз. І до того ж — це було найстрашніше — звідкілясь лунало вперте, невпинне цокання язиком.

Жоден з цих звуків не належав живій істоті.

Я перебувала в царстві мерців.

До того ж привид у склянці, що досі лежала в моєму рюкзаку, заходився весело посвистувати. Свист то вщухав, то починався знову — набридливий і немелодійний.

— Помовч уже! — нарешті не витримала я. — Мені треба послухати!

— Навіщо? Я радію. Це місце саме для мене!

— От і гаразд. Я залишу тебе тут назавжди, якщо ти не допомагатимеш мені! — зіпнула я. — Замурую тебе в стіні!

Свист негайно урвався.

Щоразу, коли ви самотні і вразливі, емоції намагаються позбавити вас самовлади. Саме так зараз було зі мною. Я подумала про Локвуда, що бореться з нападниками вгорі. Подумала про Джорджа — і пригадала жадібний вираз його обличчя, коли він п’ять ночей тому зазирнув до дзеркала. Подумала, як легко все, чим я дорожила, може бути знищене. І про свій порожній робочий ремінь. І про страшний привид Едмунда Бікерстафа, що здіймався вгору при місячному світлі...

Я втамувала емоції й заховала їх у найпотаємніший закуток свого розуму, щоб випустити їх на волю колись пізніше. А зараз треба залишатись пильним — для того, щоб залишитись живим.

Мої ноги почали спотикатись об цеглини й камінці, що лежали в багатовіковому поросі. Мене зусібіч оточував м’який, сухий холод. Довкола досі нічого не було видно за межами стовпа світла все потопало в темряві, і я не знала, де я зараз — у вузькому коридорі чи серед широкого, порожнього простору. Мені взагалі видавалось неймовірним, що хтось може завітати сюди з доброї волі.

Аж тут до мене долинуло ледь відчутне мушине дзижчання.

Так! Це дзеркало! Воно десь поблизу!

Неохоче — бо електричне світло приглушує Талант і водночас приваблює всілякі чужі очі, — я увімкнула свій ліхтарик на мінімальну потужність, а потім повільно провела ним над собою дугу, щоб роздивитись навколо. Поряд зі мною був катафалк, що стояв на величезному механізмі з чотирма важелями, чорними й зігнутими, мов ноги велетенської комахи. Я стояла в центрі широкого проходу з височенною стелею, підлогу якого було захаращено сміттям. Уздовж мурованих стін тяглися ряди полиць, на багатьох із яких стояли свинцеві домовини, заховані тут навіки-віків. Деякі полиці було замуровано, деякі — завалено камінням. Через кожні двадцять кроків прохід перетинали бічні коридори.

Усе було вкрито дрібним сірим пилом — таким самим, як у волоссі Джопліна.

Вимкнувши ліхтарик, я спробувала придивитись і прислухатись до темряви, щоб визначити, звідки лунає дзижчання дзеркала. Це виявилось нелегко ще й через те, що привид у склянці знову заговорив.

— Ти чуєш їх?— запитав він. — Тих, інших! Вони довкола тебе!

— Ти можеш помовчати?

— Вони чують твої кроки. Чують, як шалено б’ється твоє серце!

— Годі! Краще вибери собі зручну полицю. Зараз знайду Джорджа й залишу тебе