Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Череп замовк. Я сердито смикнула ремені рюкзака і навшпиньки вирушила далі.

Проминаючи перший поворот, я почула з темряви відлуння далекого крику. Спотворений звук ніби відскакував від стін. Хто це кричав? Джордж? Кіпс? Джоплін? Жива людина — чи ні? Цього я не могла зрозуміти. Але відчувала, що крик лунає справа. Тримаючись за муровану стіну, я повернула туди.

За мить мої пальці торкнулись чогось холодного й гладенького. Я відсахнулась і клацнула ліхтариком. То була скляна куля на полиці біля домовини. Під шаром пилу, який я намацала пальцями, видніли висохлі білі квіти лілій. На мить я замислилася: скільки ж вони лежать тут, вічно квітнучи в пітьмі! Тоді вимкнула ліхтарик і попрямувала далі.

Коридор був довгий, вузький і часом перетинав інші, майже такі самі проходи, геть заставлені домовинами. Біля кожного з них я на мить зупинялась, а тоді рушала далі. Ішла я, не вмикаючи ліхтарик, сподіваючись бачити Гостей так само легко, як вони бачать мене.

А Гостей тут була сила-силенна.

В одному з цих нескінченних коридорів, зліва, я помітила бліду постать — молодика в костюмі з високим коміром. Він стояв нерухомо, спиною до мене, одне його плече було вище за друге. Я чомусь дуже зраділа, що він не обернувся.

З іншого переходу залунав нетерплячий стукіт. Поглянувши туди, я помітила на одній з нижніх полиць потойбічний вогник, що мерехтів у невеличкій свинцевій домовині.

— Весело з ними, — обізвався череп. — Та всі ці вогники — дурниці Мій господар теж тут.

— Попереду?

— Так, ти наближаєшся до нього... — він тихенько захихотів. — Пам’ятаєш отой нещодавній крик? Я ладен закластися, що то верещав Кабінс, коли поглянув у дзеркало!

Я ледве втамувала свій гнів. Якщо вже привидові закортіло побалакати, то нехай краще надасть мені потрібні відомості.

— Розкажи мені про дзеркало, — попросила я. — Скільки кісток Бікерстаф узяв для нього? І скільки духів воно містить?

— Сім кісток і сім духів, як я пам’ятаю.

— А що ти бачив, коли дививсь у дзеркало?

— О, я робив усе можливе, щоб ніколи туди не дивитись!

— А сам Бікерстаф? Дивився?

— Може, він і божевільний, але не дурний, — просто відповів привид. — Звичайно ж, ні! Навіщо йому так ризикувати? До речі, Кабінс зараз, напевно, вже помирає, а ти тут марнуєш час!

Прискоривши ходу, я нарешті дісталася до приміщення, де сходились усі бічні коридори. Тут знову вибухнув гомін: розлючені голоси, вигуки болю. Під ногу мені потрапив уламок цеглини. Я перечепилась і, зберігаючи рівновагу, мимоволі змахнула з сусідньої полиці якусь каменюку чи ступку. Я заціпеніло слухала, як вона торохтить у пітьмі.

— Усе гаразд. Тебе ніхто не чув, — мовив привид. І, витримавши драматичну паузу, додав: — Чи, може, чув?..

Довкола було тихо, тільки моє серце болісно стугоніло. Я помалу рушила далі. Коридор невдовзі повернув праворуч, і я помітила попереду світло ліхтаря, що осявало порожні полиці. Дзижчання тепер було голосніше, й повіяло моторошним холодом — температура знижувалась із кожним моїм кроком.

— Обережно, — шепотів череп. — Обережно... Бікерстаф поряд!

Пригинаючись і тулячись до стіни, я прослизнула ще трохи далі й зазирнула за ріг. Після блукань у темряві я майже осліпла. Минуло кілька секунд, перш ніж мої очі звикли до світла. І аж тоді я побачила, що було в тій кімнаті.

Мої ноги підкосились. Я безсило сперлась об стіну.

— О, Джордже! — зойкнула я. — Ні!

27

Щодо світла, то я помилилась. То взагалі був не ліхтар. На столі стояла гасова лампа. Її кволого мерехтіння ледве вистачало, щоб сягнути хіба що павутиння під стелею, залишивши решту кімнати в пітьмі. А от інші речі справді сяяли. Та їхнє сяйво було цілком відмінне.

То були злі речі.

У центрі кімнати, серед вузького кола з залізних ланцюгів, височіла тонка тринога — підставка з чорного дерева. На її вершку видніло щось невеличке й нерівно-кругле, накрите дорогим шовковим носовичком. Саме від цього предмета лунало знайоме дзижчання, й хвиля моторошного холоду змусила мене здригнутись, коли я почала підкрадатися ближче до кімнати. Часом носовичок трохи підскакував, ніби його ворушив невидимий вітерець.

То було дзеркало — «кістка й скло» — на його давній підставці. Готове до користування.

Проте в залізному колі я побачила не тільки дзеркало. Над ним нависали кілька примарних сірих постатей, оточених хмарою потойбічного світла. Розгледіти ці постаті було вкрай важко — хіба що скоса їх було видно трохи виразніше. То були людські постаті в безформному вбранні, які з’юрмились так тісно, що перекривали одна одну. Їхні обличчя були розмиті й нечіткі, за очі й роти їм правили сірі розмазані плями. Навіть не перелічуючи, я знала, що їх там семеро — духів, які потрапили до дзеркальної пастки. Їхні скорбота й гнів уразили мене. Здалеку я чула їхній нескінченний гомін:

— Наші кістки... Поверніть нам наші кістки...

За інших обставин і духи, й дзеркало відразу перелякали б мене, і я не змогла б відірвати від них свого погляду.

Проте зараз усе було по-іншому. Бо перед залізним колом я побачила Джорджа.

Він сидів на дерев’яному стільці, навпроти завішеного дзеркала. Його руки були міцно прив’язані до бильця, голова — схилена аж до грудей, окуляри з’їхали набік. Очі були міцно заплющені. На мою превелику радість, він був живий: його груди ворушились.

По другий бік кола стояв ще один стілець. Там, на мій подив, — я майже забула про нашу зустріч із командою «Фіттес», — сидів Квіл Кіпс. Як і Джорджеві, йому було скручено руки. Проте Кіпс сидів притомний, у волоссі йому заплуталось павутиння, а худе обличчя вкривав сірий пил. Пожмакана формена куртка зсунулась із пліч, а комір сорочки був розірваний. Складалося враження, що йому тільки-но добряче дісталось, і все, що тут коїться, не лякає, а дратує його: Кіпсові очі гнівно блищали, коли він озирався довкола.

Альберта Джопліна ніде не було видно.

Натомість у кімнаті я побачила дещо інше — може, найгірше з усіх тамтешніх злих речей. Спочатку, правду кажучи, я його не помітила — воно ховалося за Кіпсовою спиною й за примарними сірими тінями духів. Аж тут мої очі побачили темну масу, що лежала на підлозі, й чорну моторошну постать, що височіла над нею. Руки в мене