Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Золоту Колиску.

— Пф-ф! — голосно видихнув Ніязі, усім виглядом демонструючи, яку

нісенітницю вона верзе. — Невже ти не розумієш, що дід просто знайшов привід, як спровадити нас з Ак-Шеїх, коли туди прийшли Старші Брати? Золота Колиска

— це казка. Якби вона існувала, якби існувала колиска Діви, здатна відродити

Кіммерик, він би відправив по неї когось кращого за трьох дітей, один із яких

зовсім хворий. — останню фразу Ніязі проказав пошепки, сторожко подивився

на Бекира і сказав те, що його насправді турбувало: — І що ми тепер робитимемо

без ліків?

— Коли мене везли на перше жертвопринесення, я справді думала, що це

кінець. — Чорна Корова довгою кісткою поворушила вогнище. — Вони хотіли

мене спалити. А тоді згоріло їхнє селище. Пам’ятаю, як жінка зі зміями на голові

сипала мені вслід прокльони й кричала: «Ти невдала жертва! Йди й не вертайся!»

А я все думала, як мені пощастило.

— Хочеш сказати — і нам пощастить?

Чорна Корова стенула плечима й усміхнулася. Ніязі похитав головою.

Кудлаті вуха нашорошилися в бік темного Дешту. Вечорами степ остигав

настільки, що діти збивалися в клубок. Відкритий вогонь ніс небезпеку, виказував твою присутність. Розпалювати вогнище в просторі, де навіть жаринку

можна було розгледіти за багато фарсахів, все одно, що кричати — «ось я тут, прийди й зжери мене». У глибокому безлюдному Дешті кострище потрібно було

ховати. Тому щовечора вони намагалися знайти стару споруду, яму чи камені, які б хоч трохи вкрили світло. З настанням темряви вогонь засипали й

укладалися на тепле місце.

Бекир ліниво подумав, що вони засиділися і вже темно, а їхнє вогнище досі

яскраво палає, але так хотілося і далі пливти на хвилях розмови.

— Здається, я бачив тінь. Може, знову ракоскорп Бекира, якого ми

помітили вдень? — Ніязі злякано глянув у темряву, не побачив нічого нового й

обернувся до дівчинки. Чорна Корова заворожено вдивлялася в полум’я. Вона

була не така полохлива, як Ніязі. Єдиним, що викликало в ній тривогу, був

вогонь. Але без слизу Забувайка, здавалося, і цей страх відійшов. Тепер вона не

могла відвести очей від вогню.

— Ти раніше не любила вогонь? Через те, що тебе хотіли спалити?

— Ні, — Чорна Корова похитала головою. — Батько в дитинстві

примушував тримати руку над полум’ям. Казав, це має щось у мені розбудити. А

перед смертю подарував Забувайка, наче не хотів, щоб я згадала, чого він

домагався.

— А тепер ти згадала?

— Ні. Хоча мене здивували слова мами Бекира. Про те, що вона знала мою

маму. А та перед смертю назвала мене Атеш. «Атеш» значить «вогонь». Як

думаєш, що це означає?

— Батьки іноді так по-дурному нас називають, — тільки й сказав Ніязі, а

потім наче вирішив, що цього недостатньо, і додав: — Мої батьки потрапили в

бурю. Тато загинув, рятуючи маму. Вона вже була вагітною мною. Тітки казали, тому я таким народився.

Він подивився на зарослі хутром руки-лапки, потер одну об одну й

наблизив до вогню, щоб зігріти. На мить запанувала тиша. Вогнище

потріскувало. Обличчя холодив ледь помітний вітерець.

— А якщо нас наздожене буря? — знову взявся нити Ніязі. — А Бекир

хворий. От-от помре.

— Не помре. Тут уже недалеко. — Дівчинка звела брови. — А ти скиглій!

Ниєш і ниєш. І не боїшся, що за тобою приповзе Албасти? Вона любить цілувати

зляканих. — Дівчинка ткнула в Ніязі обгорілою кісткою і засміялася.

— Дурепа! — завищав хлопчик. — У мене хутро загориться. От точно ти

невдала. Може, і Старші Брати прийшли через тебе? І зараз трощать Ак-Шеїх!

— Скиглій, скиглій! Не ний, не ний! Прийде Албасти, зацілує… —

проспівала дівчинка, ще вище підіймаючи дрючка.

Ніязі відсахнувся, зачепився за ногу Бекира лапою й упав йому на спину.

— Ви що, подуріли, кутуру? — Бекир схопився за голову й сів. — Чого

кричите? Ще й вогнем розмахуєте? Вас за фарсах видно.

Чорна Корова кинула палицю у вогонь і підскочила до хлопця. Ніязі

задніми лапами припорошив багаття і сів вилизувати хутро, наче там був опік.

На тлі жару вугілля його писок здався змученим.

— Ти як? — Чорна Корова обережно поклала руку на його плече. У місці

доторку наче затанцювали голочки. Пальці дівчинки були теплими й ніжними.

Бекир відчув, як запалали його щоки, а до очей знову підступили сльози. —

Думаєш про Ма?

— Уночі не можна палити багаття. — Бекир потер очі, наче щойно

прокинувся. — Я ж вам казав. Ми вже поряд із тим місцем, про яке говорив Азіз-баба. Маємо бути обережними.

— А ти впевнений? Тут усе таке однакове, — запитав Ніязі.

— Упевнений! — уперто сказав Бекир і потер скроню.

У пам’яті спливла юрта Азіза-баби. Перше, що він побачив, отямившись

після уколу Дерева Болю, були блискучі скельця старого. Його голос досі

скрипів у вухах: «Золота Колиска здатна всіх врятувати».

— Ми маємо її знайти. Ви ж пам’ятаєте розповідь? Золота Колиска може

відновити світ, повернути тих, кого… — Бекир затнувся.

— Повернути твою маму? — Чорна Корова знову торкнулася його руки.

Цього разу Бекир не витримав.

— Ми не знаємо напевно, що з нею сталося. Це лише вибух!

Ніязі незадоволено подивився на дівчинку, наче звинувачуючи в тому, що

вона засмутила Бекира, і заходився гасити вугілля. Чорна Корова опустила

голову й накрутила на пальця пасмо. Бекир важко дихав.

— Я скучив за домом, — не витримав мовчання Ніязі. — Уявляю, як зараз

Плаксива Зарема ставить джезву, Тітка Фат забиває люльку полином, у буржуйці

тріщать кізяки, а