Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Не в моїх інтересах тебе калічити.

Про мене забули миттю. Мела попрямувала до Вальєна, а я розгублено стовбичила посеред вулиці, не знаючи, в який бік повернути.

– Відірвеш – залишишся без магії, – попередила чаклунка.

– Відірву – забрудню сорочку, а іншої в мене немає, – без тіні усмішки відрізав Яструб.

Спостерігати за ними я не наважилася. Чомусь уява малювала не романтичні сцени, а криваву бійню. Знаю, це безглуздо, та час, коли я вірила у казки, давно минув.

«Не довіряти нікому», – ось мій девіз.

«Особливо тому, хто каже: «Без неї я – ​​ніщо» і проводить ночі з іншою», – віднедавна до нього додалося невелике уточнення.

– Можеш кричати, я не злякаюся, – тон Вальєна був надміру байдужий.

– Потерплю. – Мела запросто перемогла б його у грі «мені начхати на тебе, заклятий вороженьку».

– Навряд чи.

– Подивимося.

– На вигляд якось поганенько…

– Ну то зроби краще! Ах ти ж!.. Міг би попередити!

– Навіщо? Так цікавіше.

– Не дивуйся, якщо завтра прокинешся з ослячими вухами.

– О, то я все-таки прокинусь?

«Вони одне одного доповнюють», – напрошувався висновок.

Я всоте нагадала собі, що лізти в чужі справи – поганий (і, головне, небезпечний) тон. Потім тихо пішла геть, залишивши їх насолоджуватися таким рідкісним моментом порозуміння. Заради справедливості маю зізнатись, що тривала ідилія недовго і закінчилася раніше, ніж я зникла із зони чутності.

– Тає, ви куди?

Творець, це нестерпно! Чому в безлюдному поселенні неможливо залишитися на самоті?

– Гуляю!

– Як ітимете назад, візьміть дров.

– А ви чим займетеся, Еньєре?

– Прибиранням. Сьогодні моя зміна.

Тобто нічим. Зрозуміло.

Як же мене це все дістало!

Я повернула до старої дороги, якою ми прибули з Трісковника. Спочатку бродила без мети, проганяючи невдоволення, але потім перед внутрішнім поглядом з'явився аркуш із маршрутом.

Смішно визнавати: вперше його побачивши, я не відразу зрозуміла, що чиста пляма на півдні – море, а не рівнина. Так, з освітою в Атайї Тавеннської не склалося, та це можна виправити. До того ж якби на карті було більше написів, я швидше второпала б, що й до чого.

Але це не мало значення. Суть у тім, що біля «порожнечі» було кілька кривих ліній. Найдовша, гадаю, означала берег, пряма – дорогу. А коротка звивиста? Дуже сподіваюся, що поблизу протікав якийсь струмок.

«Води немає. Усього три банки залишилося», – згадалися скарги Медора.

Його запасливість давала нам змогу протриматися до завтра, а потім доведеться шукати пиття. Або знову лізти в колодязь, чого я не хотіла.

Прим'яті колесами трави вже випрямилися. По суті, дорога була звичайною прогалиною між чагарником і низькими деревами. Дике місце… Воно дратувало своєю пустельною красою, і навіть бджоли, що раз у раз порушували тишу, здавалися тут зайвими.

З-під сандалії вибігла крихітна ящірка, сховалась за найближчим валуном. Я нахилилася, щоб роздивитись її, і забитий поперек відразу нагадав про себе. Пам'ять послужливо повернула мене на кілька годин у минуле. В голову полізла всяка всячина – звичайно ж, не про тваринний світ.

Лілея думала, що в колодязі буде Ньельм. З погляду логіки все зрозуміло: Медор би там не помістився, Брен боїться і не соромиться цього, Еньєр – чемпіон з ухиляння від праці. Залишався знатний чаклун. Хто ж міг припустити, що туди вирушу я?

Знову підозри… Невже драбину зіпсували для Ньельма?

Або ж для будь-кого, хто надумає спуститися.

Планки розкришилися тільки на нижній половині… Отже, колодязь мав стати пасткою?

Чи ми запхали драбину не тим боком.

Якби від натиску зникли верхні планки, всі дружно заволали б про чаклунство і до зрубу ніхто й близько не підійшов би.

А хтось напевно переламав би собі кістки.

Ньельм?

Чи це не мало значення?

– Гаразд, повіримо в заклинання, – пробурмотіла я, розглядаючи візерунок на спинці ящірки. – А хто його активував? Поруч був Медор – і більше нікого. Невже знову «відкладене»? Та не витріщайся так, хвостата! Підкинь ідею!

Ящірка сховалась у пожухлій траві й дивилась звідти, піднявши пил. Зате неподалік пролунали звуки, яких я ніяк не очікувала почути в кам'янистій пустці.

Сміх.

Чоловічий.

Знущальний.

– Це ж наскільки треба зневіритися, щоб розмовляти із собою, – промовив Ньельм, нахабно хрускаючи чагарником. – Невесела доля покинутої нареченої, га?

Я здивувалася. Він звідки дізнався? Потім згадала свою недавню промову про замки, аристократів і Мелу. Щоки запалали. Це ж треба так спійматися! Не сумніваюся, всі тоді зрозуміли, про кого йшлося.