Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Ось тепер він, приїхавши до Києва, зустрівся на вулиці з паном Адамком Квятковським! І пан Адамек не лише не злякався його одчаюг, а ще й добре їх провчив.

— То я чекаю, — промовив пан Адамек, — коли ти вибачишся переді мною за своїх неотесаних мужланів!

Самійло Лящ обдивився свою гвардію, що, похнюплена, стояла неподалік, мовчки зліз з коня, підійшов до пана Адамка:

— Пшепрашам, пане Адамку… То було непорозуміння. Ходімо в корчму та вип’ємо за знайомство! Тадеку, Ромцю, Андрію, Тодоре! Підете зі мною! Гуляти — так гуляти, холера!

І покотилися в пана Адамка дні, як ото відрубана татарська голова котиться з фортечного валу. Сподобався коронному стражникові Самійлові Лящеві хвацький шляхтич і хоробрістю, і силою, і гонором, і вмінням перепити й переграти всіх у карти.

Та й Лящ спершу сподобався панові Адамку, і став хоробрий поляк його дружинником. Ганяла та дружина од Овруча до Києва, забиралася й на південь — майже до Січі… Хотілося панові Адамку заскочити туди, може, побачив би Клюсика чи Йована, може, стрівся б з графом Олександром… Та Лящеві не хотілося показуватись на Січі — там його не любили. Звісно, не за те, що був хоробрий та одчайдушний, а за те, що надто вже часто Лящ не розбирав, де татарин, а де козак, де магнат, а де звичайний гречкосій.

А панові Адамкові, який дістав був дві стріли від татар у груди, панові Адамкові, який встиг закохатися в звичайну селянку Марійку, це не подобалося. Законів своєї держави він не любив, але й сваволя була йому не до вподоби.

Так минуло два місяці…

Розділ третій, у якому мімар Муса благає грому на голову Надир-бея

Будівництво мечеті Османіє затримувалося. Зараз повним ходом споруджували фортеці на берегах Босфору, і треба було побудувати їх до весни. За наказом Надир-бея на берег було нагнано стільки робітників, що якби мімар Муса мав таку кількість людей на спорудженні Османіє, то мечеть була б готова до осені.

Він керував будівництвом, маючи на руках геть усі плани, накреслені на італійський манір. Усі його накази виконувалися беззастережно, Надир-бей пообіцяв, що всі робітники, які зараз працюють на спорудженні фортець, потім перейдуть у розпорядження мімара Муси й зводитимуть мечеть… І все ж Муса був незадоволений собою. Не хотілося приїздити додому, де його чекав Спиридон, який почне ставити запитання. А що йому відповіси?

Та сьогодні мімар Муса вирішив таки приїхати додому. Він розпорядився, що треба робити протягом трьох днів, а сам вирішив побувати в Стамбулі. Щось тягло його туди.

Він знову ходив біля спорожнілих риштовань Османіє, і краса майбутньої мечеті здавалася йому вже не такою привабною. Наче хтось забруднив чисті стіни її кривавими плямами.

Він поспішив додому, розглядаючись, де б помити руки, ніби саме вони були в нього забруднені кров’ю, тією кров’ю, що ще не пролилася, але проллється…

І раптом почув голос Спиридона. І розпач у тім голосі.

Мімар Муса озирнувся довкола й нічого не побачив. Побачив тільки ту калюжу, з якої кілька місяців тому мив руки. Була відлига, калюжа була переповнена вщерть, неподалік валявся вбитий пес — чи не той, що пив з неї, коли мімар Муса колись мив руки? Підійшов до калюжі, став мити руки.

І знову почув голос Спиридона. Обернувся й побачив грека. Але Спиридон ішов не сам. Його вели попідруки кілька озброєних вояків. Грек відбивався, пручався, намагався вирватись.

— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене!

Плутаючись у полах халата, витираючи об них на ходу руки, мімар Муса побіг назустріч грекові.

— Ану, стій! — Чотири чи п’ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Відійди! Ми ведемо злочинця до самого Надир-бея.

Муса безпомічно оглянувся довкола. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх… Що зробиш? Як їх умовиш?

— С-слухайте, — отерплими вустами заговорив мімар Муса. — Я вам-м д-дам б-багато г-грошей, т-тільки відпустіть…

— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний араб-магрібинець. — Сам Надир-бей нас найняв, щоб ми його вистежили й піймали. Він годує й напуває нас ось уже скоро рік. Тепер нам буде видано по стільки, скільки ми мали б за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?

— В-відпустіть його! Я п-подарую вам більше, я п-по-дарую в-вам м-мечеть Османіє! Я — мімар Муса!

— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів магрібинець. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.

Спиридон намагався впасти на коліна, але його підняли.

— Хоч на смерть іди по-людськи! — ревнув араб. І, трохи знизивши голос, промовив Мусі: — Ідіть геть, шановний! А то ми і вас уб’ємо!

— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир-бея.

— Так, я п-переховував його у с-себе і не збираюся каятись у тім, — відповів Муса Надир-беєві.

— То твоя справа, мімаре, — відказав спокійно Надир-бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй! А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.

— Відпустіть його на волю.

— Мімаре, ти можеш розмовляти навіть з аллахом. Але тобі не дано ставити вимоги перед державцями.

— Але ж я благаю!

— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє…

— Ви н-не дозвол-лите, щоб умерла в-ваша дружина, — тремтячим голосом прошепотів Муса. — Ви ж кохаєте її.

— Підлість мусить умерти разом з підлою душею.

— Але я п-прошу в-вас, Надир-бею! — ледь не заплакав мімар Муса, — я б-благаю в-вас… Якщо ви вчините т-так жорстоко, чи буду я здатний споруджувати м-мечеть? А фортеці на Босфорі?

— Ти мені нагадав про фортеці, дякую. Так от що я тобі скажу: ти думаєш, що робиш добре діло, рятуючи грішну християнку, підлу Софію, а як узгодиш усе це з тим, що від вогню гармат з твоїх фортець загинуть тисячі гяурів? Тобі не жаль тисяч, але тобі жаль Софії й Спиридона?

— Н-не говоріть мені ц-цього! — закричав Муса. — Заради всього, доки не замутився мій розум, я прошу вас: п-помилуйте їх!

— Не замутиться твій розум. Я втрачаю улюблену дружину, і мій розум не замутився.

— Вашого р-розуму н-ніщо не замутить. Не може бути каламутною вода, якщо її нема, — тремтячим голосом мовив Муса.

— Я не потребую твоїх сентенцій! Ти — створіння нижче і становищем, і походженням, — спокійно відповів Надир-бей. — Пізніше ти все це зрозумієш, а зараз я не хочу бачити тебе тут…

Мімар Муса вибіг з будинку