Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Отож, почнемо з часів Івана III. Ми вже писали, що молодший син золотоординського хана Улу-Мухаммеда Якуб посів московський стіл Великого князя 1462 року, хоча співправителем князівства став ще за життя батька у 1450-му. І це встановлено московською так званою історичною наукою. Зазначимо — таке двовладдя у Москві зафіксовано вперше. Йдемо далі: хан Батий ще при завоюванні повелів Ростовсько-Суздальській землі перебувати у складі Орди християнським улусом. А онук хана Батия — Менгу-Тимур — закріпив новим ярликом таке становище та, засновуючи 1272 року поселення (улус) Москву, узаконив за православним ханом Петром, сином Берке-хана, такий статус Московського улусу (князівства) назавжди. Московська православна церква з того часу (1272) стала одним із носіїв панівних ідеологій (релігій) Золотої Орди.

Іван III, приймаючи християнську релігію, був вихрещений з іменем Тимофій, а ставши Великим князем, отримав нове ім’я — Іван. Але так сталося, що Золота Орда, завдяки внутрішнім чварам, почала розпадатися на окремі шматки (держави), і саме в ті часи Османська імперія почала звертати увагу на ті дрібніші утворення. Це було обумовлено експансією Туреччини в Європу. Османській імперії потрібні були надійні сателіти (союзники), які б єдиним фронтом з півночі до півдня (від Балтійського моря до Середземного) тисли на Європу. Тим більше, на північному сході Європи у ті роки існували такі потужні держави, як: Польське королівство, Тевтонський орден та Велике Литовсько-Руське князівство, котрі в будь-яку критичну для Османів хвилину, за вказівкою Римського престолу, могли завдати по Османській імперії страшного за своїми наслідками удару.

Розуміючи все те, воюючи на два фронти: в Азії проти Персії, а в Європі — проти Трансильванії та Угорщини, Османи вирішили не відкривати новий фронт, а підключити для війни потужне на той час Кримське ханство з його сателітами.

«Впервые в союз с турками вступил крымский хан Хаджи-Гирей в 1454 году, всего через несколько месяцев после падения Константинополя. В июне 1456 года была проведена первая совместная турецко-татарская операция против генуэзцев в Кафе (современная Феодосия)…

А в мае 1475 года турецкая эскадра под командованием верховного визиря Кедука-паши высадила десант в Кафинском заливе. С берега десант поддержали татарские отряды Менгли-Гирея. На пятый день Кафа пала. Город с той поры получил турецкое название Кефе. Он стал главным опорным пунктом Турции в Крыму…

Весной 1484 года объединенные войска султана Баязида II и крымского хана Менгли-Гирея напали на Польшу. 14 июня 1484 года они захватили важнейший польский порт в устье Дуная — крепость Килию, 4 августа заняли Аккерман (современный Белгород-Днестровский) — крепость в устье Днестра. Теперь Турция и Крымское ханство владели всем побережьем Черного моря от устья Дуная до устья Днестра. Во всех завоеванных городах были оставлены большие турецкие гарнизоны… Таким образом, в конце XV века Турции удалось утвердиться в Крыму и Северном Причерноморье» [173, с. 16–17].

Звернімо увагу, як сучасні московити та їхні «заединщики» подають історичний текст, не називаючи жодного міста та фортеці, таких як: Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград, Балабки та інші, збудовані руськими (українськими) князями. Тому сучасні путіни та «иже с ними» щось белькочуть про «Новороссию» XIX століття, забуваючи озирнутися на 200–300 років назад. Націонал-шовіністичні догмати «старця Солженіцина» кремлівські параноїки засвоїли добре.

Ми вже писали, що боротьбу за вплив на Московію вели одночасно і католицький Рим, і мусульманська Порта. Тому, звичайно, тиск був як з одного, так і з другого боку.

Римський первосвященик, як усі володарі європейських країн, розумів, що після падіння Константинополя, Албанії, Валахії, Трансильванії, Сербії тощо Османи згодом прийдуть до них.

Ми вже говорили, що з 1456 року Османська імперія почала залучати на свій бік Кримське ханство і через нього тиснути на московського князя, аби й того привернути до свого союзу.

Те ж у ті роки чинив і Папа Римський.

«Папа искал ей (Софії Палеолог з Константинополя. — В.Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В.Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во-первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Флорентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию онных и тем подчинить себе нашу церковь, во-вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции от ига Магометова. Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского…

Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… Бог посылал ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Христианство православное, неразделенное…» [13, т. VI, с. 246–247].

Звичайно, Іван III (він же татарин Якуб. — В.Б.), його митрополит та вся московська верхівка схопилися за ідею родичання зі Східно-Римською імперією, яка, за біблейськими легендами, вела свій відлік від самого Ісуса Христа. Таким чином, рід Івана III врешті набирав можливості якщо не вивищитися над мусульманськими нащадками Чингісидів, то хоча би — зрівнятися. Тому за Софією тут же відправили посольство.

«Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В.Б.)… Митрополит встретил ее в церкви, приняв его благословение, она вошла к матери Иоанновой, где увиделась с женихом. Тут совершилось обручение, после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения… наконец (митрополит. — В.Б.) обвенчал Иоанна с Софиею…» [13, т. VI, с. 250].

Разом із Софією до Москви прибув її «особенный Двор чиновников и служителей», а з ними ще кілька тисяч священиків, гармашів, будівельників та інших фахівців.

Показово, що коли «Иван Фрязин (один із прибулих з Софією. — В.Б.), возвращаясь в первый раз в… (Московію через Венецію, розповів Дожу Миколі Труно. — В.Б.) о тесных связях… (московитів з татарами. — В.Б.) Золотой Орды, (Дож. — В.Б.) вздумал отправить туда Посла через Москву, чтобы склонить Хана к нападению на Турцию. Сей Посол, именем Иван Батист Тревизон, действительно приехал в нашу столицу с грамотою от Дожа к Великому Князю и с просьбою, чтобы он велел проводить его к Хану Ахмату… Иоанн… в гневе своем… велел Фрязина оковать цепями, сослать в Коломну, дом разорить, жену и детей взять под стражу, а Тревизона казнить смертию» [13, т. VI, с. 251].

Хоча все обійшлося і нікого не стратили та не спалили, але бачимо показову реакцію московського князя Івана III, на чиєму боці він був.

Туреччина, спостерігаючи такий потяг московитів до химерної величі, вирішила підіграти Москві. Тим більше, що ця химерна велич аж ніяк не чіпала мусульманський світ