Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Ось це вже її зацікавило.

— А ти вмієш заінтригувати, — з легкою усмішкою промовила Аліса, закриваючи папку. — Яке ще місце?

Люсі стишила голос:

— Ти помітила, що Генрі весь час десь вештається? І цей запах сирості від нього. Мені стало цікаво, і одного разу я під ілюзією за ним прослідкувала. Виявляється, інформація про таємний клуб з «Легенд» є правдою, і він є його учасником. Хоча, звісно, там багато що прикрасили, але про штаб спілки в підвалі, так звану «нору», не збрехали. Він і справді існує, і там є шафа з купою книг, недоступних для звичайних студентів. Якщо хочеш подивитися, можу накреслити тобі мапу. Однак для візиту рекомендую обирати нічний час, і треба заздалегідь викрасти ключі. То як, ти підеш?

Усмішка на обличчі Аліси тільки поширшала.

— Ще питаєш? Звісно ж, я за.

Люсі й сама всміхнулася. Вона знайшла на сусідньому столику листок, накреслила на ньому олівцем декілька ліній і зробила два підписи: зброярня гвардійців і таємний клуб.

— Ось, спускаєшся в підвал і йдеш по коридору, тут минаєш зброярню гвардійців, потім на перехресті повертаєш наліво. — Вона вказувала маршрут олівцем. — Далі шукаєш другі двері справа. Це і є «нора». Вийти можна так само, з основного спуску біля гуртожитку, або піти далі по цій гілці коридору. Там є вихід у ліс. Головне, не забувай про обережність. Коридорами підвалу інколи ходить варта, як і по всій території Академії. Усередині гуртожитку їх найбільше. Попадешся — будуть непереливки. А так, пробратись туди цілком реально. Проте візьми ще лампу і одягнись так, щоб здалеку не впізнали. Про всяк випадок.

Алісу дивувало, що сором’язлива й здебільшого тихенька Люсі знала стільки інформації.

— Просто цікаво, а що ти там робила? — ненав’язливо запитала вона, ховаючи карту в кишеню.

Люсі стенула плечима, злегка всміхнувшись:

— Не люблю, коли від мене щось приховують.

— Розумію, — погодилася Аліса й вирішила більше в бібліотеці не затримуватися. — Дуже дякую! Справді, ти мене виручила. Я в архіві вже котрий день поспіль нічого знайти не можу. Можливо, там вийде.

— Тільки, будь ласка, дуже обережно, — повторила Люсі з легкою тривогою в тоні.

Здавалося, вона боялася, що через неї подруга вскочить у неприємності, і вже шкодувала, що розкрила їй таємницю, але дарма. Аліса вірила в себе, як ніколи.

— За це не переймайся. Варта мене не зачепить. Я в цирку часто лазила за зачинені двері.

— Тоді нехай щастить.

Аліса кивнула на прощання й, ледь не підстрибуючи від нетерплячки заглянути в секретний штаб, покинула бібліотеку. Головний корпус вона пройшла легко. Сподівалася, що зможе проскочити й повз студентів у дворі, але за дверима за найближчим столиком на неї чекав Нейтер. Справді чекав. Без їжі, без компанії, просто сидів сам на повернутому стільці, склавши руки, і спостерігав за виходом з корпусу, наче той мисливець, що дивився за пасткою. Аліса майже не сумнівалася, що тільки-но вона ступить за двері, її за ногу потягне мотузка. Однак розвертатися було пізно: він її помітив і вже почав підводитися. Зітхнувши, Аліса вийшла назовні.

— Розумний вчинок! — вигукнув він, замість вітання. — Гімняний, що для тебе не дивно, але справді розумний. Використала мою пастку, запоровши мій план, отримала славу вбивці Звіра й домоглася свого повернення на кафедру чарівників. Гарна робота.

Його звинувачення її смішили. «Серйозно? Ти справді так думаєш про мене?» — міркувала вона, але натомість, продовживши йти до гуртожитку, байдуже кинула:

— Дякую.

Її відповідь не задовольнила Нейтера. Він насупив брови й повів:

— Скажи, ти хоч на хвильку задумалася про порятунок пораненого, коли йшла до моєї пастки, чи тебе завжди хвилювали лише власні інтереси?

Вона пирснула з усмішкою, не стримавшись.

— Звісно ж, мене хвилювали лише власні інтереси. Я не мала жодних сумнівів, що після вбивства Звіра Дараган мені запропонує повернутися. І чутки про це я сама зранку рознесла. Ось так, уві сні! О, треба ж було погодитися на ту пропозицію Робіна про інтерв’ю, щоб він зробив мене ще більш крутою. Як я одразу не здогадалася?

— Я зрозумів, — промимрив він, відвівши погляд вперед.

Спостерігати за тим, як докір на його обличчі змінився на сором було надзвичайно приємно. Аліса могла тиснути далі, але не хотіла.

— Безглуздо на таке завдання кликати Генрі як чарівника. Він хоч і кмітливий, але слабкий, і це не таємниця. Я ж знала, як вбити Звіра, тому, коли почула про ваш задум, вирішила з ним розібратися до того, як ви героїчно піднесете йому свої дупи на тарілочці. Так, я не думала про пораненого гвардійця, бо для мене він ніхто, але я не хотіла, щоб постраждав хтось ще. Усе! Ні про яку зміну кафедри я не думала.

— Але ти так швидко погодилася.

Від його тону Аліса раптом прозріла:

— Ти засмутився, бо я пішла?

Вона глянула на нього без глуму чи докору, лише з запитанням. На крихітну мить у його очах пробіг сполох. Тоді він повернув погляд вперед і, пришвидшивши ходу до звичайного темпу, холодно відповів: