Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Бал завершився, розчинившись у нічній тиші, залишивши після себе лише втому, напруження й тихий шурхіт шовкових спідниць, що зникли за дверима покоїв. І прощальним подарунком для нас стали спільні покої, які недвозначно натякали на завершення цієї церемонії.
Як тільки ми зайшли, я з полегшенням зняла туфельки й опустилася на край ліжка, відчуваючи, як втома накриває мене хвилею.
— Невже цей день нарешті скінчився? — зітхнула я, заплющуючи очі.
— Ще не зовсім, — почувся хрипкий голос Генрі.
Я відкрила очі, не розуміючи, що саме він має на увазі. Оглянула кімнату, затримала погляд на ліжку, на меблях, шукаючи приховану загрозу. Але нічого підозрілого не помітила. Перевела погляд на нього.
— Що ти маєш на увазі?
Генрі зітхнув і провів рукою по потилиці, немов вагаючись, чи варто це озвучувати.
— Ліжко одне. Суміжної кімнати немає.
Я посміхнулася, намагаючись приховати власне збентеження.
— Генрі, ти не переймайся так, я на твою честь не посягнуся, — пожартувала я, з удаваною легкістю.
Варто було бачити його обличчя! Його очі округлилися, губи стиснулися в тонку лінію, а на чолі з’явилася ледь помітна зморшка. Він дивився на мене так, ніби я щойно сказала щось зовсім нечуване.
— Я тихенько, як мишка, ляжу зі свого боку, накриюся окремою ковдрою і міцно засну, — продовжила я, відчуваючи, як у його очах змагаються відразу кілька емоцій.
Генрі мовчав, пильно стежачи за кожним моїм рухом. Він не відводив від мене погляду, коли я викликала служницю і навіть коли заходила в купальню. Коли ж я повернулася, він сидів за маленьким столиком, задумливо крутив у руках склянку, розглядаючи її вміст. Світло лампи відбивалося в його очах, і я бачила в них напругу, яку він так ретельно приховував за маскою стриманості.
Служниця акуратно розправляла ліжко, залишаючи для мене окрему ковдру, коли його голос раптово прорізав тишу:
— Мелані, а що за фокус ти зробила зі шрамом?
Він нарешті відірвав погляд від склянки й подивився прямо на мене, і в його очах було більше, ніж просто цікавість.
— Це подарунок від лікаря. Шовковий пластир, тонкий, непомітний.
Генрі напружився, його пальці міцніше стиснули склянку.
— Ти не говорила, що маєш таке маскування, — тихо промовив він, і в його голосі вчувалося щось більше, ніж просто докір. — Я дуже перенервував у ту хвилину.
Я зітхнула, сідаючи на край ліжка.
— Вибач… З усіма цими подіями я просто забула тобі розповісти.
Я відкинулася назад, відчуваючи, як втома важким покривалом накриває моє тіло.
— Вибач, Генрі… Але я дуже втомилася, — прошепотіла я, заплющуючи очі.
Я не чула, як він підійшов ближче, не відчула його погляду, який затримався на моєму обличчі довше, ніж варто було б. Сон накрив мене одразу, зануривши в довгоочікуваний спокій.
Коли я прокинулася, кімната була порожня, Генрі не було ні поряд, ні в самих покоях.
Завершуючи ранкові процедури, я почула стукіт у двері. Служниця принесла мені листа.
Коротка записка, у якій було написано лише кілька слів:
"У мене ще є деякі невирішені питання. Збирайся. Через три години вирушаємо додому."
Я перечитала ці слова двічі, перш ніж дозволила собі нарешті повірити в них.
Ми їдемо додому.
Радість накрила мене з такою силою, що я не стримала вигуку.
— Нарешті!
Нарешті все скінчилося.
Ви знали, що дорога додому завжди ближча і швидше долається? Я не зчулася, як вже заходила в свій двір. Тут все було моє рідне, все мене тут чекало, навіть дерева і квіти, ніби потягнулися до мене, очікуючи, що я обдарую їх поглядом. Але, коли я побачила Алекса, все стало другорядним я кинулася до нього в обійми, сміючись з його такого тривожного виразу обличчя. Він обдивлявся мене з усіх боків, ніби хотів переконатися, що я ніде не пошкоджена
— Рідна моя, як я переживав, місця собі тут не знаходив. На шум вийшла з мого будинку Ліліт. Я засміялася
—Я так і зрозуміла, що ти все шукав собі місце, де не так будеш переживати, і знайшов. Я легенько головою вказала на Ліліт.
— Рада вітати вас вдома, Мелані, — тепло промовила вона, підходячи ближче й обіймаючи мене.
Я дозволила собі ще мить насолодитися рідною атмосферою, але щось у поведінці цієї пари змусило мене насторожитися. Вони були… надто спокійними.
Я звузила очі й з хитринкою запитала:
— Ви щось від мене приховуєте? Чому це ви так невимушено разом у моєму будинку?
Ліліт зніяковіла ще більше, а Алекс глянув на неї так, ніби шукав підтримки.
— Ми… побралися, — ледве чутно промовила вона.
Я завмерла на секунду, а потім різко розвернулася до брата:
— Що?! Без нас? Алекс, я тобі цього не пробачу!
— Вибач, сестричко… В нас були обставини…
Я спохмурніла.
— Обставини? — Я звела брови, уважно вдивляючись у його обличчя. — Алекс, ти ж знаєш, що «обставинами» зазвичай називають…
Мій погляд швидко перемістився на Ліліт, і я навіть не змогла закінчити фразу.
— Ти… Ти ж не…
Вона раптом ледь помітно посміхнулася, але її очі сяяли викликом.
— Це я все підлаштувала, — тихо, але впевнено відповіла вона.
Я кліпнула кілька разів, намагаючись збагнути, чи мене не підводить слух. Ніжна, скромна Ліліт… і раптом така рішуча?
— Ти? — здивовано перепитала я.
Вона злегка знизала плечима, ніби це було щось звичайне.
Я розгублено поглянула на Алекса, він лише зітхнув, а потім його губи розтягнулися в усмішці.
— Ну що ж, тоді мені лишається тільки привітати вас, мої хороші. — Я щиро усміхнулася, взяла Ліліт за руки й легенько стиснула їх. — Ласкаво просимо до нашої родини, моя люба. Ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю.
Очі Ліліт засяяли від радості, вона ледь помітно кивнула, а потім раптом опинилася в моїх обіймах.
— А ми раді привітати тебе, бро, — почувся голос Алекса.
Я озирнулася й побачила, як він протягнув руку Генрі, який досі стояв осторонь, вражено спостерігаючи за цим несподіваним відкриттям.
Генрі, трохи ошелешений, нарешті розтиснув губи й усміхнувся, потискаючи руку Алекса.
Я ледь стримала сміх.
День приїзду видався справжнім святом. Ми години сиділи разом, ділилися своїми пригодами, сміялися, дивувалися і співчували одне одному. Алекс із Ліліт розповідали про свій побут, про будинок, який вони встигли придбати, поки нас не було, і про всі ті зміни, які відбулися за цей час.
Я ж, у свою чергу, розповіла про інтриги, перипетії при дворі й про те, як непросто було триматися під пильним поглядом вельмож та королівської родини. Генрі, хоч і брав участь у розмовах, здебільшого спостерігав, задумливо крутячи в руках келих з вином.
Вечір добіг кінця, і Алекс із Ліліт вирушили до свого нового дому, залишивши нас із Генрі у затишній тиші мого маєтку.
Я вже була готова йти відпочивати, коли помітила, що Генрі збирається йти. Він стояв у передпокої, накидаючи на плечі плащ, і виглядав цілком упевненим у своєму рішенні.
Я здивовано насупилася.
— Генрі, куди це ти збираєшся? — перехопивши його руку, я зупинила його рух.
Він злегка усміхнувся, ніби вже чекав цього запитання.
— Мені потрібно повернутися в свій маєток, Мелані. Я давно там не був. Треба владнати справи.