Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Запрошення на фестиваль у Тоскані прийшло на пошту філармонії — скромно, навіть без офіційної печатки, але з теплом у кожному рядку:

“Ми почули вашу ‘Symphonia di due anime’. І зрозуміли: хочемо, щоб саме ви завершили наш фестиваль. На сцені в Пʼєнці, під зорями, без бар’єрів між виконавцями й слухачами. Музика — не для залів, а для простору.”

Пʼєнца — містечко в серці Італії, із вузькими кам’яними вуличками, середньовічними фасадами й полями, що сходять униз до лінії горизонту, де небо торкається землі.

— Це звучить… як сон, — прошепотала Марта, коли Андрій прочитав їй запрошення.

— Але ми ж граємо не для снів, а для того, щоб вони стали реальністю, — відповів він.

Виступ призначили на ніч завершення фестивалю. Сцену встановили прямо на площі — просту дерев’яну платформу без підвищення, з мінімальним освітленням. Публіка сиділа на кріслах, кам’яних сходах, навіть просто на бруківці. Ніхто не кричав. Ніхто не кликав. Всі — чекали.

— Сьогодні ми не виконуємо твори, — сказав Андрій перед початком. — Ми будемо грати світло.

— І тінь, — додала Марта. — Бо без неї світло не має форми.

Коли вони вийшли на сцену, не було оплесків. Лише дотик вітру. Місяць ще не піднявся повністю, але зірки вже мерехтіли.

Марта почала з одного звуку. Довгого. Глибокого. Як перший крок у незнайоме. Андрій відповів акордами — не як акомпанементом, а як розмовою. Музика лилася між ними, між людьми, між стінами, між вікнами, що розчинилися навколо.

Світло прожекторів змінювалося з нотами — то тепліше, то холодніше. Воно не заважало. Воно було частиною виступу. Тіні від пальців на струнах ставали малюнками на бруківці. Очі слухачів — дзеркалами, у яких бриніло відбиття звуку.

Одна дитина під час виступу заснула просто на колінах у матері. І це був найкращий комплімент — бо музика не тривожила. Вона заспокоювала життя.

Коли вони завершили, ще хвилину панувала тиша. І тільки потім — обережні оплески. Не вибух. А вдячність.

Марта вклонилася. Подивилась на Андрія.

— Ми не просто грали, — сказала вона пізніше, коли вони вже стояли на площі вдвох.

— Ми дозволили світлу пройти крізь нас.

— І тіням — не заважати.

Цієї ночі вони не поверталися одразу до готелю. Вони довго сиділи на краю фонтану, слухали, як хтось на іншому боці площі тихо грає на гітарі.

— Світло — це не сцена, — сказала Марта.

— Це коли хтось торкається тебе звуком. І ти відгукуєшся, — додав Андрій.

І в той момент вони обидва знали: навіть якщо завтра все зникне — ця ніч уже буде в них назавжди.