Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Це було не просто весілля. Це був символ — новий початок, нове життя після темряви, що ледь не знищила їх.

Карім і Алія вирішили одружитися на березі океану, там, де вітер шепоче благословення, а хвилі співають пісню кохання. Білосніжна арка, прикрашена живими орхідеями, стояла на тлі нескінченного горизонту. Повітря було напоєне ароматом морської солі й квітів, сонце лагідно торкалося їхніх щасливих облич.

Гості були лише найрідніші: Айша — найкраща маленька подружка нареченої, Мехмет — свідок і друг, Захра — зворушена до сліз. Алія йшла до Каріма в розкішній білій сукні з довгим шлейфом і вуаллю, що тріпотіла від вітру. Її обличчя світилися — вперше за багато років вона була по-справжньому щаслива.

Карім стояв у білому лляному костюмі. Його очі були повні любові й вдячності.

— Я присягав собі, що не кохатиму нікого більше. Але не знав, що це кохання ніколи не покидало мене, — промовив він, коли сказав обітницю.

Після церемонії були сміх, сльози радості, танці босоніж у піску під зорями. Вогні гірлянд тремтіли над святковим столом, де гості насолоджувались стравами, музикою й обіймами.

У кінці вечора, коли вже все затихло, Алія притулилася до Каріма, взяла його за руку й прошепотіла:

— Я знову ношу твоє серце під своїм.

Він не одразу зрозумів. Потім завмер, очі сповнилися сліз, а серце — щастям.

— Ти вагітна?.. — прошепотів, тримаючи її обличчя в долонях.

Вона кивнула. Він поцілував її так, ніби цілує саме життя.