Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Я ним є, — заперечив пан Арис. — Я насправді є моїм корзном. І між нами все має скінчитися — заради твого добра, не мого. Якщо нас викриють…

— …то всі чоловіки тобі заздритимуть.

— Чоловіки назвуть мене кривоприсяжцем. Що як хтось піде до твого батька і розкаже, як я тебе збезчестив?

— Про мого батька різне кажуть, та ніхто не тримає його за дурня. Мого вінця цноти зірвав Байстрюк Божеласки, коли нам обом було чотирнадцять років. Знаєш, що зробив батько, коли дізнався? — Вона зібрала простирадло у жменю і підтягла до підборіддя, щоб прикритися. — Нічого. Мій батько краще за всіх уміє нічого не робити. Називає це «думати». А скажи-но мені, мій лицарю, чи справді тебе бентежить моя ганьба… а чи твоя власна?

— І твоя, і моя. — Її звинувачення боляче вжалили його. — Це має бути наша остання зустріч.

— Ти вже казав.

«Казав, і не відступлю від наміру. Дарма що я слабкий — інакше б не був тут сього вечора.» Але їй він цього не сказав — адже вона була з тих жінок, що зневажають слабкість. Він знав це, відчував. «У ній більше від дядька, ніж від батька.» Арис відвернувся і знайшов свою смугасту нижню сорочку, розірвану навпіл аж до пупа.

— Ти її понищила, — пожалівся він. — Як мені тепер її вдягати?

— Спиною наперед, — мовила вона. — Коли вдягнеш решту, ніхто й не побачить, де розірвано. Може, твоя маленька принцеса тобі зашиє. Чи прислати тобі нову сорочку до Водограйних Садів?

— Не треба мені подарунків. — Подарунки лише привернули б зайву увагу. Він струснув сорочку і натягнув на голову спиною вперед. Прохолодний шовк пригорнувся до шкіри, миттю пристав там, де вона подряпала йому спину. «Та нехай, до палацу якось дістануся.» — Я лише хочу скінчити оце… те, що ми…

— Отака твоя лицарська чемність? Аж боляче стало. Міркую, чи не брехав ти мені, коли торочив про кохання.

«Я б ніколи тобі не збрехав.» Пан Арис почувався так, наче йому загилили ляпаса.

— Чого б іще я забув честь, якби не з кохання?! Коли я з тобою… то ледве можу думати… я ж завжди мріяв тільки про таку, як ти, але…

— Слова — то вітер. Якщо ти мене кохаєш, то не кидай ніколи.

— Я склав священну обітницю…

— Так, не одружуватися і не мати дітей. Ну то я сьогодні пила місячний узвар, а заміж я за тебе піти не можу, ти й сам відаєш. — Вона посміхнулася. — Хіба що переконаєш лишити тебе при собі як коханця.

— Тепер ти з мене глузуєш.

— Лише трохи. Гадаєш, ти єдиний з Королегвардії кохав жінку?

— Завжди є люди, котрим проказати обітницю легше, ніж дотримати, — визнав він.

Так, пан Борос Блаунт вчащав до Шовкової вулиці, а пан Престон Зеленопіль свого часу зазирав до будинку, де жила дружина одного крамаря, коли самого крамаря не бувало вдома. Але Арис не хотів соромити своїх присяжних братчиків розповідями про їхні походеньки.

— Пана Теренса Тойна знайшли у ліжку з коханкою його короля, — мовив він натомість. — Лицар присягнувся, що кохав її, але занапастив і своє життя, і її, а ще стягнув лихо на свою родину і спричинив загибель найшляхетнішого лицаря, що жив на цій землі.

— Саме так і сталося. А що там співають про пана Лукамора Ласого, котрий мав три дружини і шістнадцять дітей? Як чую ту пісню, то завжди регочу.

— Правда не така смішна, як пісня. Його ніколи не звали Лукамором Ласим, поки він жив на світі. Справжнє його ім’я було пан Лукамор Моц, і з життя свого він зробив суцільну брехню. Коли обман викрили, його власні присяжні брати вихолостили його, а Старий Король заслав на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися плакати за батьком. Він не був правдивим лицарем — так само, як Теренс Тойн…

— Як щодо Драконолицаря? — Вона відкинула простирадла і спустила ноги на підлогу. — Ти назвав його найшляхетнішим лицарем на цій землі. А він узяв свою королеву до ліжка та нагуляв з нею дитину.

— Я ніколи не повірю в це! — обурився Арис. — Оповідь про зраду принца Аемона з королевою Наерис — то просто казка. Ту брехню вигадав його брат, коли схотів порушити права свого законного сина на користь байстрюка. Недарма того Аегона кликали Негідним.

Він знайшов паса з мечем і застібнув навколо стану. На шовковій дорнійській сорочці пас виглядав чудернацько, але знайома вага меча-півторака та кинджала нагадала йому, хто він є.

— Я не хочу, щоб мене пам’ятали паном Арисом Негідним! — вигукнув він. — Я не заплямую своє корзно.

— О так, — відповіла вона, — оте гарненьке біле корзно. Чи не забув ти, що мій двоюрідний дід носив таке саме? Він загинув, коли я була ще мала, та все ж я його пам’ятаю. Він був високий, наче башта, і лоскотав мене так, що я зі сміху аж дихати не могла.

— Я не мав честі знати князя Левина, — відповів пан Арис, — та всі погоджуються, що він був визначним лицарем.

— Визначним лицарем, який мав коханку. Зараз вона вже стара, проте люди кажуть, що замолоду була рідкісна красуня.

«Князь Левин?!» Цієї оповіді пан Арис не знав і неабияк вразився. Зрада Теренса Тойна та всі походеньки Лукамора Ласого були записані у Білій Книзі. Але сторінка князя Левина не містила ані натяку на жінку в його житті.

— Дядько завжди казав, що чоловіча гідність — це той меч, який у чоловіка в руці, а не той, що у штанях, — казала вона далі. — Годі тобі лицемірно просторікувати про заплямовані корзна. Тебе ганьбить не наше кохання, а чудовиська, яким ти служиш, і тварини, яких звеш своїми