Читати книгу - "Крістіна"

Зовсім не так.

Вона стояла на ґанку й ридала, доки сльози не потекли неспинно, а схлипування не стишилися, прориваючись одиничними охканнями. Холоднеча вгризалася в її голі щиколотки понад хатніми пантофлями й нахабно кусала крізь халат. Реджина зайшла в дім і піднялася нагору. Перед кімнатою Арні нерішуче застигла й стояла так майже хвилину перед тим, як зайти.

Він заснув на покривалі, не знімаючи штанів. Здавалося, що він не так спить, як непритомний, і обличчя його мало страхітливо старечий вигляд. Цівка світла, що просочувалася з коридору й падала в кімнату через її плече, створила для неї хибне враження, ніби його волосся поріділо, а в розтуленому вві сні роті немає зубів. Крізь долоню, що затуляла губи, прорвався тихий скрик від жаху, і вона поспішила до нього.

Її тінь, що лежала на ліжку, ворухнулася разом з нею, і вона побачила, що це тільки Арні, а враження старості справляла гра світла та її власна змучена розгубленість.

Вона подивилася на його радіо з годинником і побачила, що будильник виставлено на 4:30 ранку. Подумала, що треба його вимкнути; навіть простягнула була руку. Та врешті відчула, що не зможе.

Натомість вона спустилася у свою спальню, сіла коло столика з телефоном і підняла трубку. Трохи потримала її в руці, розмірковуючи. Якщо вона зателефонує Майклу посеред ночі, він подумає, що…

Що сталося щось жахливе?

Вона по-дурному засміялася. А хіба ні? Ще й як сталося. І досі не закінчилося, ще відбувається.

Вона набрала номер готелю «Рамада-Інн» у Канзас-Сіті, де зупинився її чоловік, невиразно усвідомлюючи, що вперше за ті двадцять сім років, відколи покинула похмурий і закіптюжений триповерховий будинок у Роксбурзі, поїхавши в коледж, збирається попросити допомоги.

28 / Лі приходить з візитом

Я не буду докучати,

Просто хочу запитати,

Цей автобус ваш магічний

Продається в руки інші?

Заплачу і покочу

До своєї милої.

Хочу… хочу… хочу…

(Не на продаж…)[106]

The Who

Більшу частину історії вона подужала розповісти нормально, сидячи в одному з двох крісел для гостей, міцно стискаючи коліна й схрестивши гомілки, охайно вдягнена в різнокольоровий вовняний светр і коричневу вельветову спідницю. А розплакалася тільки наприкінці, і ніяк не могла знайти носову хустинку. Денніс Ґілдер простягнув їй коробку з паперовими серветками, що стояла на тумбочці біля ліжка.

— Лі, ти не хвилюйся так, — сказав він.

— Я н-н-не можу! Він до мене не приходить і в школі такий втомлений… і ти с-сказав, що тут його не було…

— Він прийде, коли я знадоблюся, — відповів їй Денніс.

— От уже ця твоя п-п-пацанська ф-ф-фігня! — вигукнула вона й комічно сама здивувалася з того, що сказала. Від сліз у легкому макіяжі на її щоках пролягли борозенки. Якусь хвилю вони з Деннісом дивилися одне на одного, а потім розсміялися. Та сміх той тривав недовго й не таким уже й добрим був.

— А Моторот його вже викликав? — спитав Денніс.

— Хто?

— Моторот. Так Ленні Беронґґ кличе містера Вікерза. Шкільного психолога.

— А! Так. Я думаю, так. До психолога в кабінет його викликали позавчора, у понеділок. Але він нічого не розказував. А я не наважилася спитати. Він узагалі не говорить. Дуже дивний став.

Денніс кивнув. Він сумнівався, що Лі це розуміє — надто глибоко її затягнули власні переживання й розгубленість, — але він сам відчував безсилля й усе глибший страх за Арні. Судячи зі звітів, які просочилися в його кімнату за останні кілька днів, Арні, здавалося, був на межі нервового зриву; доповідь Лі була найсвіжішою й найбільше рясніла подробицями. Ще ніколи в житті йому не хотілося бути якнайдалі від усього цього, як зараз. Авжеж, він міг подзвонити Вікерзу й спитати, чи може він чимось допомогти. А ще він міг подзвонити Арні… хоча зі слів Лі виходило, що той тепер був або в школі, або в Дарнелла, або вдома, відсиплявся. Його батько завчасно приїхав додому з якоїсь там конференції, і в них знову відбулася сварка, розказала йому Лі. І хоч Арні прямо про це не висловився, Лі сказала Деннісу, що, на її думку, він впритул наблизився до того, щоб просто піти з дому.

Розмовляти з Арні в Дарнелла Денніс не хотів.

— Що я можу зробити? — спитала вона. — От що б ти зробив на моєму місці?

— Стривай, — сказав Денніс. — Я не знаю, що ще ти можеш зробити.

— Але це найважче, — відповіла вона тихим, майже нечутним голосом. Її руки стискали й розтискали «Клінекс», рвали його на дрібні клаптики, вкриваючи коричневу спідницю плямками паперу. — Батьки хочуть, щоб я перестала з ним зустрічатися… покинула його. Їм страшно… що Реппертон і ті інші хлопці ще щось зроблять.

— Ти впевнена, що то був Бадді та його друзяки, так?

— Так. Усі впевнені. Містер Каннінґем викликав поліцію, хоч Арні просив цього не робити. Він сказав, що поквитається по-своєму, і це їх обох злякало. Мене це теж лякає. Поліцейські забирали Бадді Реппертона у відділок, його й одного з його друзів, якого вони звуть Канючі… ти знаєш, про кого я?

— Так.

— І хлопця, який працює по ночах на аеропортовій стоянці, його вони теж забирали. Ґелтона, його ім’я…

— Сенді.

— Вони подумали, що він теж у цьому замішаний, що, може, це він їх впустив.

— Він з ними тусується, так, — сказав Денніс, — але він не такий дегенерат, як решта. От що я скажу, Лі… якщо Арні з тобою не розмовляв, то хтось-таки точно говорив.

— Спочатку місіс Каннінґем, потім його батько. Я думаю, ні він, ні вона не в курсі, що обоє зі мною говорили. Вони…

— Засмучені, — підказав Денніс.

Але вона похитала головою.

— Не тільки це. Вони обоє виглядали так, наче їх просто… просто пограбували, чи що. Насправді мені її не шкода, по-моєму, вона завжди хоче, щоб було так, як вона хоче… але на містера Каннінґема до сліз боляче дивитися. Він просто здається таким… таким… — Лі увірвала розповідь, а потім почала спочатку: — Коли я вчора