Читати книгу - "Чвара королів"

Бран кивнув.

— Так і робитиму.

— Я не казатиму панові Родріку нічого про те, що сталося між тобою та малими Фреями.

— Дякую вам.

Брана посадили у старе батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками, за довгий стіл з дощок на кобильницях. Одесну сидів пан Родрік, ошую — маестер Лювин, озброєний пером, каламарем та стосом білого пергамену, щоб записувати все, про що йтиметься.

Бран посовав рукою по грубих дошках столу та попрохав вибачення в князя Мандерлі за своє запізнення.

— О ні, принци ніколи не запізнюються, — дружньо заперечив князь Білої Гавані. — Це ті, хто приходять перед ними, з’являються зарано.

Виман Мандерлі сміявся гучно, наче з діжки. Не диво, що він уже не міг їздити кіньми, бо давно став важчий за більшість із них. Але галасливий і на вигляд легковажний черевань чіпко та ревно дбав про свої справи. Він почав з того, що попрохав Зимосіч затвердити на посадах нових митників, яких він поставив у Білій Гавані замість старих, що притримували срібло для Король-Берега замість виплачувати новому Королю-на-Півночі.

— Король Робб має карбувати власну монету, — заявив він, — а де ж іще це робити, як не в Білій Гавані!

Князь запевнив, що з дозволу короля про все подбає, а далі перейшов до розмови про зміцнення портових укріплень, докладно розписуючи вартість усіх виконаних робіт.

Окрім монетного двору, князь Мандерлі запропонував також збудувати Роббові флот.

— Ми не маємо власної військової сили на морі вже кількасот років, відколи Брандон Палій підніс смолоскипа до батькових кораблів. Відшкодуйте мені витрати, і за рік я спущу на воду стільки галер, що вистачить взяти приступом і Дракон-Камінь, і Король-Берег.

Бран сіпнувся з цікавості при згадці про бойові галери. Ніхто не питав його думки, та про себе він зазначив, що князь Мандерлі затіяв чудову справу. Кораблі миттю постали перед його внутрішнім зором, і він зацікавився, чи не зможе навіть такий каліка, як він, керманити бойовою галерою. Та пан Родрік обіцяв лише надіслати пропозиції князя на розгляд Роббові, а маестер Лювин зробив карлючку на пергамені.

Минув полудень. Маестер Лювин надіслав Рябого Тима до кухні, й вони пообідали у світлиці каплунами з чорним вівсяним хлібом та сиром. Відриваючи шматки птаха тлустими пальцями, князь Виман мовби мимохідь цікавився справами пані Роголіс, своєї сестри у перших.

— Щоб ви знали, вона — уроджена Мандерлі. Може, коли зніме нарешті свою жалобу, то знову захоче носити це прізвище, га?

Він вкусив каплуняче крильце і широко вишкірився.

— Так вийшло, що я вдовую вже вісім років. Може, час мені вже знову одружитися, як гадаєте, панове? Не личить чоловікові скніти на самоті.

Викинувши геть кістки від крила, він потягся за ніжкою.

— А якщо шляхетна пані бажає когось молодшого, то мій син Вендел ходить неодружений. Зараз він на півдні, де боронить життя пані Кетлін, та як повернеться, напевне ж забажає взяти собі дружину. Він хоробрий хлопчик, ще й веселий — якраз такий, щоб знову навчити пані сміятися, хіба не так?

І князь витер плямку жиру з підборіддя рукавом сорочки.

Крізь вікно Бран чув, як далеко у дворищі стукотить зброя. Він чхати хотів на всі ті шлюби. «Якби ж мені зараз надвір.»

Його вельможність почекав, поки приберуть зі столу, і тоді заговорив про листа, якого отримав від князя Тайвина Ланістера. Той тримав його старшого сина, пана Виліса, у полоні після битви на Зеленозубі.

— Він пропонує повернути його мені без викупу, якщо я виведу свою потугу з війська його милості й присягнуся більше не воювати.

— Ви ж йому, звісно, відмовите? — перепитав пан Родрік.

— Про це не майте жодних сумнівів, — запевнив його князь. — Немає в короля Робба підданого вірнішого, ніж Виман Мандерлі. Проте мені важко чути, що син мій скніє у Гаренголі. То погане місце. Кажуть, що наврочене. Я загалом не з тих, хто плекає всілякі забобони, але ж тут така справа… взяти хоча б отого Яноса Слинта. Королева зробила його князем Гаренголу, а брат королеви — скинув за одну мить. Ще й відіслав на Стіну, як люди кажуть. Молюся, щоб найближчим часом було влаштовано якийсь обмін бранцями, бо Виліс не схоче сидьма просидіти решту цієї війни. Адже синочок мій — хоробрий, завзятий і лютий, як вовкодав.

Доки прийом гостей скінчився, Бранові плечі заніміли від сидіння у кріслі. Того ж вечора, щойно він сів вечеряти, засурмили у ріг, оголошуючи прибуття ще одного гостя. Пані Донелла Роголіс не мала при собі почту з лицарів та двірських панів; з нею приїхало лише півдесятка втомлених стражників зі значками у вигляді лосиної голови на запилених рудих шкірянках.

— Нам боляче чути про ваші страждання, ласкава пані, — мовив Бран, коли вона постала перед ним, щоб привітати господаря замку. Князь Роголіс загинув у битві на Зеленозубі, а їхнього єдиного сина вбили у Шепітній Пущі. — Зимосіч ніколи про них не забуде.

— Рада чути це. — Сама пані була з себе бліда й худорлява, з обличчям, різьбленим скорботними зморшками. — Доля тяжко повелася зі мною, ясний пане принце. Якби ж я змогла знайти якусь розраду моїм нещастям, то красно дякувала б за неї.

— Авжеж, — відповів пан Родрік. — Матимемо час обговорити все назавтра вранці.

На ранок почалися розмови про збіжжя, городину та солонину. Щойно маестри у своїй Цитаделі проголошували початок осені, як розумні люди починали відкладати частку з кожного врожаю… але яку саме частку — про те виникали палкі суперечки. Пані Роголіс складала у комори п’яту частину врожаю, але на пропозицію маестра Лювина присягнулася, що збільшить частку до чверті.

— Болтонів байстрюк збирає вояків у Жахокромі, — попередила вона. — Хочу сподіватися, для того, щоб відвести їх до Близнюків, на поміч своєму батькові. Та коли я послала спитатися про його наміри, він відповів, що Болтона не сміє допитувати якась там жінка. Отакої! Наче він вродився у шлюбі й має право носити це ім’я!

— Скільки мені відомо, князь Болтон не визнав хлопця законним сином, — мовив пан Родрік. — Мушу сказати, я того молодика зовсім не знаю.

— Та його майже ніхто не знає, — відповіла пані. — Він жив з матір’ю, доки два роки тому не помер юний Домерік, лишивши Болтона