Читати книгу - "Меч приречення"

Незнайомець посеред мосту, досі нерухомий мов статуя, раптом підняв праву руку, химерно складаючи пальці. Потворні карлики відступили, зашипіли голосніше, але одразу ж знову рушили вперед, швидко, все швидше підіймаючи довгі пазуристі лапи, схожі на жердини.

По балках, зліва, шкрябнули пазурі, чергова потвора раптом виплигнула з-під мосту, а решта кинулась уперед, несамовито підстрибуючи. Незнайомець закрутився на місці, зблиснув невідомо коли витягнутий меч. Голова створіння, яке дряпалося на міст, злетіла на сажень угору, тягнучи за собою косу крові. Біловолосий застрибнув посеред інших, закрутився, швидко рубаючи наліво й направо. Потвори, вимахуючи лапами і завиваючи, кинулися на нього з усіх боків, не звертаючи уваги на світляне вістря, що тяло наче бритва. Юрга скулився, притулився до воза.

Щось упало просто йому під ноги, оббризкуючи його пасокою. Була то довга кістлява лапа, чотирьохпазурна і лускувата, наче куряча нога.

Купець вереснув.

Почув, як щось пробігає повз нього. Скорчився, прагнучи залізти під воза, але тої ж миті щось інше опинилося йому на карку, а пазуристі лапи вхопилися за скроню та щоку. Затулив очі, заревів та зашарпав головою, зірвався і непевним кроком видибав на середину мосту, спотикаючись об трупи, що лежали на балках. На мості кипів бій, — Юрга не бачив нічого крім шаленої колотнечі, клубка, з якого раз по раз блискав промінь срібного вістря.

— Рятууууйте! — завив, відчуваючи, як гострі ікла, пробивши повсть каптура, впиваються йому в потилицю.

— Голову вниз!

Втягнув підборіддя в груди, ловлячи оком блиск клинка. Меч завив у повітрі, ковзнув повз каптур. Юрга почув огидне мокре хрупання, а потім йому на плечі, мов з відра, полилася гаряча рідина. Впав на коліна, пригнічений уже безвладним тягарем, що висів біля шиї.

На його очах з-під мосту вистрибнули ще три почвари. Підплигуючи, наче химерні коники-стрибунці, вчепилися за стегна незнайомця. Один коротко врізаний по жаб’ячому писку, напружено подріботів та звалився на балки. Другий, ударений самим кінчиком меча, впав, б’ючись у конвульсіях. Решта обсіли біловолосого наче мурашня, зіпхнули його до краю моста. Ще один вилетів із клубка, вигнувшись назад, бризкаючи кров’ю, трусячись і виючи. Тої ж миті весь поплутаний клубок перекотився через край і звалився в яр. Юрга впав, закриваючи голову руками.

З-під мосту залунав тріумфальний виск потвор, але раптом він змінився на крик болю, вереск, уриваний свистом клинка. Потім із темряви долинув брязкіт каміння та хрускіт розтоптуваних, чавлених скелетів, затим знову свист падаючого меча і раптово обірваний розпачливий вигук, від якого аж кров холола в жилах.

Далі була тільки тиша, порушена несподіваним криком зляканого птаха, в глибині лісу, серед величезних дерев. Потім і птах замовк.

Юрга проковтнув слину, звів голову, заледве встав. Далі було тихо, навіть листя не шелестіло, весь ліс, здавалося, тривожно занімів. Рвані хмари заступили небо.

— Гей…

Він повернувся, інстинктивно затуляючись піднятими руками. Відьми́н стояв перед ним, нерухомий, чорний, із блискучим мечем у низько опущеній долоні. Юрга помітив, що стоїть він якось криво, що хилиться вбік.

— Пане, що з вами?

Відьми́н не відповів. Ступив крок, незграбно й тяжко, заточившись лівим стегном. Витягнув руку, вхопився за воза. Юрга помітив кров, блискучу й чорну, стікаючу по балках.

— Пане, ви ранені!

Відьми́н не відповів. Дивлячись купцеві просто у вічі, раптом завис на возі й повільно зсунувся на міст.

II

— Обережно, поволі… Під голову… Підтримайте хтось йому голову! Сюди, сюди, на воза!

— Богове, кров’ю стече… Пане Юрго, кров тече з-під пов’язки.

— Не розмовляти! Гайда, поганяй, Поквіте, швидко! Велле, вкрий його кожухом, чи не бачиш, як тремтить?

— Може, влити йому трохи горілки до рота?

— Непритомному? Ну ти й даєш, Велле. Але горілки дай, я мушу напитися… Пси, сучі душі, підлі боягузи! Щоб так дати драла, щоб мене самого залишити!

— Пане Юрго! Він щось каже!

— Що? Що каже?

— Е, щось невиразне… Наче ім’я чиєсь…

— Яке?

— Єнніфер…

III

— Де… я?

— Лежіть, пане, не ворушіться, бо все знову порветься і подереться. Вам ті паскуди ногу до кістки прогризли, сила крові з вас зійшла… Не пізнаєте мене? Це я, Юрга! Це ви мене на мості порятували, пам’ятаєте?

— Ага…

— Пити хочете?

— Як біда…

— Пийте, пане, пийте. Це гарячка вас мучить.

— Юрго… Де ми?

— Їдемо возом. Не говоріть, пане, не ворушіться. Конче мусимо з лісів вибратися до людських садиб. Тра когось такого знайти, хто б на лікуванні знався. Того, що ми вам на нозі намотали, може бути замало. Кров тече та й тече, хоч би що…

— Юрго…

— Так, пане?

— У моїй скриньці… Флакон… Із зеленою лаковою печаткою. Зірви печатку і дай мені… В якійсь чарці. Чарку добре вимий, нікому не дозволяй торкнутися флаконів… Якщо вам життя дороге… Швидко, Юрго. Достобіса, як той віз трясеться… Флакон, Юрго…

— Вже… Пийте.

— Дякую… Тепер слухай. Я зараз засну. Буду кидатися й марити, потім лежатиму як неживий. Нічого, ти не бійся…

— Лежіть, пане, бо рана відкриється і кров’ю стечете.

Він опав на шкури, закрутив головою, відчув, як купець кутає його в кожухи та попону, що смерділа кінським потом. Віз трусився, кожен струс віддавався у нозі та стегні лютим болем. Геральт затиснув зуби. Над собою бачив мільярди зірок. Так близько, що, здається, рукою сягнути. Одразу ж над головою, над верхівками дерев.

***

Ідучи, вибирав дорогу так, щоб триматися здалека від світла, від блиску вогнищ, щоб завжди знаходитись у сфері розгойданих тіней. Це не було легко — всюди довкола палали стоси ялинових стовбурів, били в небо червоним маревом, протканим блисками іскор, значили темряву яснішими прапорцями диму, спалахували, вибухали блиском між танцюючими довкола постатями.

Геральт зупинився, щоб пропустити розшалілий, дикий і крикливий хоровод, що загороджував дорогу, рухаючись у його бік. Хтось шарпнув його за плече, намагаючись втиснути в руку дерев’яну посудину, через вінця якої переливалась піна. Він відмовився, легко, але рішуче відсунув від себе чоловіка, що ледь тримався на ногах і бризкав довкола пивом із глека, якого тримав під пахвою. Не хотів пити.

Не такої ночі, як ця.

Неподалік на риштуванні з березових стовбурів над величезним вогнищем ясноволосий Майський Король у вінку та згрібних штанах цілував руду Майську Королеву, обмацуючи її груди крізь тонку перепітнілу сорочину. Монарх був більше ніж злегка напідпитку,