Читати книгу - "Маруся"

Циган пішов, а їм усім разом наче заціпило. Навіть Саків Галдун, який галдикав на кожному кроці, тепер не мав що сказати. Він узяв глечик, набулькав повен кухоль вина й вихилив його, пустивши червону цівку на підборіддя.

— Сакове, ти чув? — спитав Пилип.

— Що?

— Він назвав нас утікачами.

— А хіба ми хто?

— Вандрівці, — сказав Пилип.

— Хто?

— Подорожні.

Матіяш пішов до нанашка в хату перебалакати.

Іван Горобей заліг на соломі й намагався заснути. Попереду була ще одна тяжка ніч.

Пилип Золотаренко й собі налив вина за компанію з Саковом.

Маруся підійшла до Сірого. Він сумно опустив голову, ніби зрозумів, що циган оцінив його найдешевше. У нього були красиві маленькі вуха. Марусі хотілося їх погладити, але вона знала, що Сірий не любить, коли його чіпають за вуха. Вона торкнулася його шиї. Сірий підняв голову й намагався сховати її Марусі під пахву. Він дихав теплом. Сірий хукав на її захололе серце.

Цей день був найдовшим у Марусиному житті.

Протилежний берег Дністра бовванів зовсім близько, але в густій темряві проглядали тільки невиразні обриси пагорбів, схожих на хмаровиння. Внизу холодно зблискувало лезо ріки, і чути було рівний шум течії.

— Як же тут спустишся до води? — спитав Саків Галдун. — Тут сам чорт ногу зломить.

— Чорт зломить, — сказав циган. — А ми нє. У кручі видовбані сходи.

Він дістав із торбини грубу паку грошей, уже поділених поперечними купюрами на п’ять часток.

— Це вам, баришня, — простягнув Марусі стосик леїв. — Можете перерахувати.

— Мало, — раптом сказала Маруся. — Ви, домнуле Грицеску, погано розумієтеся на конях.

— А як же наш договір? — навіть у пітьмі було видно, як крутнулися коліщатка його очей.

— Договір був нечесний, — сказала Маруся. — Я його розриваю.

— Скільки ж ви хочете? — спитав циган.

— Ніскільки. Мій кінь, домнуле Грицеску, не продається.

— Чому?

— Бо він не має ціни.

— Тоді й перевозу не буде! — сказав циган.

— Та звісно ж! — щиро засміялася Маруся.

— Навіщо ж ви морочили мені голову?

— О, це справді негарно з нашого боку, — сказала вона. — Але я відшкодую вам згаяне. Я, домнуле Грицеску, куплю у вас капелюх.

— Капелюх?

— Так! Я заплачу вам за нього більше, ніж ви мені за коня.

Авторська післямова

По Вкраїні сумно вітер віє,

Гне додолу тонкий верболіз…

Ми до вас не вернемось ніколи —

Шкода ваших дожидань і сліз.

Та сама пісня

Я не прощаюся з тобою.

Ти помахала мені тонкою рукою з високої кручі Дністра на знак повернення, а не прощання. Але сьогодні ніхто не скаже, де погасла твоя зоря, хоч її світло досі лине до нас. Твоя смерть не зафіксована в жодних документах і не засвідчена жодним очевидцем, котрий би з упевненістю сказав, коли й за яких обставин це сталося. Навіть авторитетні історичні дослідження та мемуарні видання несуть у собі прикрі суперечності щодо завершення твого героїчного шляху. Наприклад, «Енциклопедія українознавства» каже, що загін Соколовської був розбитий полком угорців 58-ї совєцької дивізії у вересні 1919 року й тоді ж таки тяжко поранену Марусю вороги замордували до смерті. Твердження більш ніж сумнівне, бо в такому разі виходить, що ти очолювала повстанський провід після загибелі брата Василя близько одного місяця. А це ж неправда. Є переконливі свідчення про твої запеклі бої з московськими окупантами в листопаді 1919-го, про твої взаємини з вояками Галицької армії, з Євгеном Ангелом, якого росіяни захопили підступом і розстріляли наприкінці тієї-таки осені.

Оскільки ти стала легендарною ще за життя, то не дивно, що й про твою смерть народилося багато легенд. Таємниця завжди породжує міфи. Та найдужче вражає те, що перекази про Марусю досі живуть у нашому, здавалося б, непритомному народі. Під час написання роману я отримував листи з Житомирщини, Київщини, Вінниччини від людей, яким «розповідав батько, а батькові розповідав дід, що Маруся…» І це були оповіді не про збірний образ Марусі (знаємо не одну отаманшу під таким ім’ям), а саме про тебе, Олександру Соколовську.

Надзвичайно цікавий своїми подробицями лист Анатолія Малюха з Києва, котрий переповідає спогади Марії Окіпної (1892—1971), бабусі його дружини Світлани. Марія Окіпна в 1919 році жила в середмісті Києва й одного серпневого дня пішла на критий Бесарабський ринок. Раптом помітила, що «якось незвично заметушилися люди. І тут у приміщення ринку в’їхала на білому коні в супроводі кількох козаків на гарних конях молода дівчина. На ній був зелений жупан, на голові смушева шапка зі шликом, з-під якої спадала руса коса. Їхала повільно, розглядаючи людей і те, що вони продавали. Один із присутніх дядьків голосно привітався: «Здорові були, пані Марусю!» І, вклонившись, зняв шапку. Маруся чемно відповіла на привітання. Решта чоловіків теж познімали шапки, картузи, капелюхи та вклонилися їй. Виїхавши з ринку на Хрещатик, Маруся приєдналася до загону козаків, яких було більше сотні. Загін рушив Хрещатиком у бік Думи. Всі дивувалися, що Маруся така молодесенька. Потім кияни розповідали один одному, що вона «відвідала» Лук’янівську тюрму й визволила невинних людей. А ще казали, що це дівчина непроста, вона із знатного роду».

Це вже не міф, а реалістичний спогад, правда ж? Хіба що чумарку названо жупаном, але гарна чумарка мало чим відрізняється від жупана. Твій портрет тут дивовижно збігається з образом, який описали ті, хто тебе бачив. І ще я знаю, що тоді з Бесарабки ти поїхала не до Думи, а до Лук’янівської тюрми, яку більшовики вже «розвантажили» від українців.

Однак людей найдужче хвилює, де поділася Маруся. І найбільше легенд вони створили саме про це: «Червоні заскочили отаманшу вдома у її рідному селі, вона, втікаючи від них на тачанці, викосила з кулемета півескадрону, але біля Потіївки її наздогнали й зарубали шаблями». І ще: «Більшовики зловили Марусю, зв’язали їй руки та ноги й кинули в холодну, а їй ті пута розв’язати — раз на вузли дмухнути. Тільки її