Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

держави, як кажуть, у вільне плавання не могли. Подібна розмова несерйозна, навіть безглузда. Та й не було в цьому потреби. Замінивши, після втрати Києва, усіх князів північних улусів, хан Узбек тільки після того дозволив митрополитові перенести кафедру. І в Москві митрополит Петро опинився не з власної волі, а за суворою вказівкою Великого хана. Московський улус Золотої Орди було відданно хрещеному Чингісиду Калті (Кулхану) — близькому й надійному родичеві Узбека. Ось чому митрополита й зобов’язали перемістити свою кафедру до Москви, в убогий удільний улус. Зверніть увагу, у Москві митрополит Петро навіть не мав храму для відправляння служб і був похований просто на вулиці. Лише після спорудження Успенського собору останки митрополита перенесли до храму.

І гадки про те не маючи, М. М. Карамзін залишив дуже витончене свідчення про заміну династії Рюриковичів на династію Чингісидів і належність князя Івана Калити (Кулхана) до Чингісидів.

Послухаймо:

«Бажаючи якщо не союзу, то принаймні миру з Давлет–Гіреем… Іван не припиняв стосунків з ним через гінців… (просячи. — В. Б.) Шертної грамоти й мирної бездіяльності від Хана. Давлет–Гірей помер (29 червня 1577), і син його, Магмет–Гірей, заступив місце батька… Іоан (Грозний. — В. Б.) поспішив відправити до нього знатного сановника, Князя Мосальского, з вітаннями, з багатими дарами, яких досі не знала Таврида, і з наказом:…поводитися сумирно, уникати гострих слів, а якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити й Царя Узбека, то не виявляти гніву, а відповідати тихо: не знаю про старовину; відає про неї Бог і ви, Государі!» [41, том IX, с. 149].

Хан Махмет–Гірей та Іван Грозний дуже добре знали свої родоводи. І, цілком очевидно, що рід кримського хана в династичному роді Чингісидів стояв вище за рід Івана Калти. Тому князеві Мосальскому, до речі, теж на щадкові татарського роду, належало поводитися сумирно й лагідно.

Зверніть увагу: Іван Грозний зіслався саме на «час Калити й Царя Узбека». Це неспроста. Адже якби його рід ішов з часу Рюриковичів, то посилатися треба було б на час хана Сартака й Олександра, так званого Невського. Посилання ж на «Царя Узбека» і вказує час заснування династії. При цьому рід Гіреїв ішов по лінії Узбек–хана. Все просто і буденно.

Четвертим митрополитом Золотої Орди став Феогност. Він займав кафедру з 1328 до 1353 року. У його часи в Києві був уже четвертий митрополит. Не могла нова держава — Велике Литовсько–Руське князівство — визнавати своїм владикою, духовним пастирем митрополита чужої держави. Тим більше, що держави базувалися на різних етносах: одна — на слов’яно–литовських племенах, а друга (Московський улус Золотої Орди) — на фіно–татарських племенах.

Ми вже згадували митрополита Феогноста, коли він начебто висвячував архиєпископа Новгородського — Василя.

Після того, як Великий князь Ольгерд вигнав Феогноста з Русі, не може існувати сумнівів відносно поділу Київської митрополії.

Архіви Константинопольського Патріархату досі зберігають листування Великих Литовсько–Руських князів з Патріархами щодо цього питання.

Московські наукові мужі не раз намагалися дістатися до цього матеріалу. Інколи їм це вдавалося. Так, професор Казанського університету Віктор Іванович Григорович (1815–1876) в 1844–1847 роках здійснив поїздку по Османській імперії, відвідав багато православних храмів і монастирів, вивчаючи старовинні документи. Після свого повернення в 1848 році він видав книгу «Нарис подорожі по Європейській Туреччині». (Я шукаю цю книгу понад десять років, однак знайти її не можу).

По гарячих слідах професора запросили до Московського університету, де він перебував у 1848–1849 роках. Але, розібравшись у матеріалі, професора звільнили.

Більшість документів, зібраних професором В. І. Григоровичем, не збігається з московським історичним офіціозом.

Мені вдалось ознайомитися тільки з частиною матеріалу, зібраного професором Віктором Івановичем Григоровичем. Не можу сказати, що матеріал мене вразив, тому що він некомплектний, але дуже й дуже зацікавив. Думаю, українським історикам варто докладніше вивчити роботи В. І. Григоровича. Зрештою, настав час нашим історикам починати працювати в європейських архівах. Нічого підбирати недоїдки з чужого столу.

Отже, послухаймо, що писав король Польщі Казимир Константинопольському Патріархові в п’ятдесяті роки

XIII століття:

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й… Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони. Просимо у Тебе, нашого Архиерея. Уся земля гине без закону, бо закон зникає. Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий — Митрополит Петро, третій — Митрополит Гавриїл, четвертий — Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича. Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі. І нині, Святий Патріарху Вселенських Соборів, просимо від тебе, нашого Архиєрея, щоб ти змилувався і дав своє благословення… а як не буде милості Божої й благословення вашого сему чоловіку, не ремствуйте на нас потім, як прийде гідна жалю потреба хрестити Русів у віру Латинів, тому що нема Митрополита в Русі, а земля не може бути без закону» [99, с. 148].

То були часи, коли православ’я й католицизм шукали порозуміння і примирення, через що й король Польщі писав подібні листи.

Але нас мало б зацікавити число митрополитів Галича: їх чотири. До речі, і в Золотій Орді в ті роки був четвертий митрополит — Феогност. А сама митрополія в Золотій Орді існувала з 1250 року.

Значить, ми маємо право, за аналогією, припустити, що й у Галичі митрополича кафедра з’явилася у п’ятдесятих роках XIII століття. Мабуть, час її заснування теж припадає на 1250 рік. Саме тоді, після проходження Військ хана Батия, Великий князь Русі Данило Галицький випросив для своєї держави окремого митрополита. Це не наші припущення, а свідчення Польського короля Казимира (1333–1370) та Іпатіївського літопису за 1243 рік.

Наводимо список митрополитів Русі, які не мали ні найменшого стосунку до країни Моксель (ростово–суздальської землі) після 1243 року.

Митрополити Русі:

1. Нифон.

2. Петро.

3. Гавриїл.

4. Феодор.

— 1250–1355

Митрополити Московії:

1. Кирило.

2. Максим.

3. Петро.

4. Феогност.

— 1250–1353

Автор навів списки митрополитів Русі й Золотої Орди із середини XIII до середини XIV століття.

Сподіваюся, читачі розуміють: польський король Казимир у листі до Константинопольського Патріарха не міг наводити неправдивий список митрополитів Русі.

Відчуваєте всю глибину московської брехні, що пронизала не тільки російську історіографію, а й саму ідеологію Російської православної церкви?